Розділ 3. Правила виживання

Прокидаюся від того, що сонце б'є прямо в обличчя. Рулонні штори пропускають світло тонкими смужками, і одна з них лягла якраз на мої заплющені повіки. Відкриваю очі повільно, боячись побачити знайоме — стелю нашої спальні з Джорджем, ту пляму від протікання у правому кутку, яку він обіцяв виправити вже два роки. Але стеля чужа, біла, з тією самою тріщиною, за якою я стежила вночі, поки не провалилася у важкий, тривожний сон.

Квартира Кая, я все ще тут. Він не викинув мене вночі, не подзвонив Джорджу, не здав мене як безхатню собаку, що прибилась  до його порога. Усвідомлення приходить повільно, проникаючи крізь туман напівсну та залишки кошмарів, які переслідували мене всю ніч — Джордж, його руки на моєму горлі, його голос, що шепоче: «Ти ніколи не втечеш, я завжди знайду тебе».

Сідаю на ліжку, прислухаюсь. За дверима тихо, але не порожньо — десь далеко чути приглушений звук води, можливо, він у ванній. Дивлюся на свій телефон, що лежить на тумбочці — досі вимкнений, чорний екран відбиває моє обличчя, спотворене, з розмазаною тушшю під очима та опухлими губами. Я виглядаю так, як почуваюся — зламаною, вичавленою, ледь живою.

Ноги торкаються холодної підлоги, і я здригаюся від різкого контакту. Дерево під ступнями старе, потріскане, з невеликими западинками там, де роками ходили інші люди. Повільно встаю, відчуваючи, як кожен м'яз протестує — тіло пам'ятає вчорашню втечу, напівпустий автобус, сходження на четвертий поверх, годину тремтіння від страху та холоду. Підходжу до дзеркала над комодом, дивлюся на себе в тьмяному ранковому світлі, що пробивається крізь щілину у шторах.

Чіткі відбитки чоловічих пальців на моїй блідій шкірі вже потемніли, стали фіолетово-жовтими. Губа розсічена з лівого боку, на ній темною скоринкою запеклася кров. Під оком теж синець — не великий, але помітний. Я схожа на жертву. Я і є жертва. Але щось всередині мене, якась маленька іскра, що вижила попри все, шепоче: це не назавжди.

Відчиняю двері обережно, наче боюся, що за ними чекає пастка. Коридор порожній, світло падає з кухні, і звідти доноситься запах кави — міцної, гіркої, справжньої. Іду на цей запах, як на маяк, тримаючись рукою за стінку, бо коліна досі підкошуються після вчорашнього.

Кай стоїть біля вікна, спиною до мене, з чашкою в руці. Він уже одягнений — темні джинси, чорна футболка, що обтягує широкі плечі та м'язисті руки. Волосся вологе, мабуть, щойно з душу, і крапельки води блищать на його шиї, повільно стікаючи під комір. Він не обертається, коли я входжу, але я знаю, що чує мене — його постава змінюється ледь помітно, плечі напружуються, голова трохи нахиляється вліво, наче він прислухається до моїх кроків.

— Сідай, — каже він, не обертаючись, і його голос такий же холодний, як вчора, без натяку на ранкову м'якість або втому. — Кава на столі.

Дивлюся на стіл — справді, там стоїть друга чашка, біла керамічна, з тонкою тріщинкою збоку, і з неї піднімається пара. Він приготував мені каву. Цей простий жест чомусь зачіпає щось глибоко всередині, там, де я вже не чекала на прояви людяності. Сідаю на той самий стілець, що й учора, беру чашку обережно, немов боюся, що вона виявиться міражем і зникне під моїми пальцями.

А ще він не торкається мене, коли подає воду — згадую вчорашній вечір.  Він тримав склянку так, щоб наші пальці не зустрілися, залишаючи достатньо простору між його рукою та моєю, наче між нами невидима межа, яку не можна перетинати. Це має заспокоювати, але чомусь лякає більше, ніж якби він справді доторкнувся. Джордж завжди торкався — хапав, тиснув, контролював кожен сантиметр мого тіла, немов воно належало йому більше, ніж мені. А цей чоловік контролює навіть допустиму відстань між нами, і цей контроль тихий, абсолютний, беззаперечний.

Повертаюсь в сьогодні і зараз. Кава пече губи, але я п'ю, бо потребую цього болю — він гострий, конкретний, реальний. Він нагадує, що я жива, що це не сон, після якого я прокинуся в своєму ліжку поруч із Джорджем.

— Скільки років він тебе бив? — питає Кай раптово, досі стоячи спиною до мене, дивлячись у вікно, де за склом Вільямсбург прокидається до нового дня.

Питання б'є з такою силою, що я мало не випускаю чашку. Ніхто ніколи не питав мене це так прямо, без підводок, без співчутливих інтонацій, без того «о, боже, бідна ти моя», що змушує почуватися ще більш жалюгідною. Він питає, як питають про погоду, про час чи будь-який інший факт.

— П'ять років, — відповідаю, і мій голос хрипкий від того, що я мало говорила останні місяці, бо кожне слово могло стати приводом для чергового нападу. — Ми одружилися п'ять років тому. Він вперше вдарив мене на третій місяць після весілля.

Кай повільно обертається, спираючись спиною на підвіконня, схрещує руки на грудях. Його обличчя нечитабельне в ранковому світлі, що падає ззаду, перетворюючи його на темний силует із світлим німбом навколо. Але я бачу його очі — темні, уважні, такі, що вивчають кожну деталь моєї відповіді, кожну мікроемоцію на моєму обличчі.

— Чому не пішла раніше? — наступне питання приходить без паузи, методично, наче він складає список фактів, які йому потрібні.

— Куди? — питання виривається саме собою, і в ньому вся моя безпорадність останніх років. — До мами, яка померла два роки тому? До батька, якого я не бачила з дитинства? До подруг, яких Джордж відсіяв одну за одною, переконавши мене, що вони мені заздрять, що вони погані для мене, що я маю спілкуватися тільки з його друзями?

Голос зривається на останніх словах, і я затискаю рот долонею, намагаючись зупинити все те, що підступає гарячою хвилею. Плакати не можна. Якщо почну плакати зараз, не зможу зупинитися, і тоді Кай побачить мене такою, якою я є насправді — розбитою, зламаною, нікчемною.

Джордж робив все, аби я такою почувалась. І найгірше, що це було не хаотично, як спалах, чи наслідок його любові до міцного алкоголю, ні. Він нагадував про мою нікчемність методично, стабільно, кожного дня пригадуючи мені всі можливі промахи та навіть записуючи їх. Його улюбленим заняттям було проглядати свій записник і я знала, що він обов'язково щось в ньому знайде.