Розділ 2. Розкажи про себе

«Що з тобою робити» — фраза не звучить ні як спасіння, ні як загроза. Це лише оцінка. Лише рішення, яке буде максимально холодним і раціональним. Наче я предмет, який треба кудись пристроїти, поки він не заважає.

Я простягаю руку до пляшки води, пальці тремтять так сильно, що ледь обхоплюють пластик. Відкручую кришку — різьба скрипить тихо, майже інтимно в нічній тиші. Роблю ковток. Вода холодна, б'є по горлу, де ще печуть сліди чоловічих пальців. Ковтати боляче, але я п'ю далі, бо хоч якась дія дає ілюзію контролю.

— Розкажіть мені про себе, — звертаюсь я до чоловіка в надії, що дізнаюсь хоч щось. — Як вас звати?

Він дивиться прямо мені в очі, не відводить погляду. Світло над столом висвітлює його обличчя — з глибокими зморшками біля очей, квадратним підборіддям і  маленьким шрамом над бровою. Я розумію – це обличчя людини, яка пережила щось жахливе і вижила не тому, що їй пощастило, а тому що вона виявилася сильнішою за біль.

— Тебе це не врятує, Ембер.

Моє ім'я на його губах звучить так, ніби він уже вирішив щось за мене. І це «щось» — моя доля. Він не пропонує варіанти, а просто констатує факт, і цей факт лежить між нами на столі поруч із пляшкою води — холодний, незаперечний, остаточний.

Я опускаю пляшку на стіл. Дивлюся на свої руки — подряпані, з обламаними нігтями, з синцями на зап'ястях у формі чоловічих пальців. і раптом усвідомлюю: я втекла від чоловіка, який ламав мене роками, до чоловіка, який може зламати одним словом. Але саме він — єдиний, хто зараз не дозволить мені померти. Не тому, що хоче врятувати, а тому що так йому чомусь вигідніше. Тільки от він — той, кого не просять ні про допомогу, ні про захист. Він може вирішити допомогти сам. Або ні…

Думка пронизує наскрізь, залишаючи холод у грудях. Я перейшла з однієї клітки в іншу. Можливо, ширшу, може, з іншими ґратами. Але клітку. І розуміння, що мене це влаштовує, лякає більше, ніж сам факт полону.

Але що мені ще залишається? Повернутися до Джорджа — значить померти. Може, не сьогодні і навіть не завтра. Але одного разу він стисне моє горло трохи довше, вдарить трохи сильніше, і я просто не прокинуся. А тут, у цій чужій квартирі, з цим чужим холодним чоловіком, у мене принаймні є час, щоб подумати і зрозуміти, що робити далі.

— Де мені спати? — питаю я, бо треба щось сказати, щось зробити, щоб не сидіти просто так під його поглядом.

Чоловік встає, жестом вказуючи мені йти за ним. Я підводжуся — коліна ледь тримають, тіло налите свинцем від втоми, страху, адреналіну, що повільно відходить. Він веде мене коридором повз закриті двері — одні, другі. Зупиняється біля третіх, відчиняє. Всередині маленька кімната, не більше десяти футів завдовжки — ліжко, тумбочка, вікно з рулонними шторами.

— Тут. Замок зсередини, — він вказує на нього. — Але якщо щось буде потрібно  — крикни. Я почую.

Я заходжу всередину. Кімната пахне свіжою білизною та деревом і старим лаком на підлозі та меблях. Вікно виходить на вулицю, за ним темрява та поодинокі вогні в інших будинках. Четвертий поверх. Високо. Занадто високо, щоб стрибнути, якщо що. Не те щоб я збиралася, але…

— Дякую, — видихаю я. Слово звучить дивно в цій ситуації. Дякувати за що? За те, що не виштовхнув мене назад на вулицю? За те, що не подзвонив Джорджу? За те, що дав мені ліжко і замок на дверях? 

— За те, що не вигнали, — кажу я, повертаючись до нього.

Роблю це надто різко.

Простір між нами зникає в одну мить. Я майже врізаюся в його груди — теплі, оголені. Його торс близько, надто близько: шкіра пахне водою, металом і чимось темним, небезпечним. М’язи під долонею напружуються, хоча я навіть не впевнена, чи торкнулася його насправді, чи це лише відчуття, яке мозок домалював сам.

Я піднімаю погляд — і одразу шкодую.

Він дивиться на мене зверху вниз, повільно, без поспіху, ніби я не жінка, а ситуація, яку треба зважити. Його очі ковзають по моєму обличчю, затримуються на губах.

Я відчуваю його подих. Глибокий, спокійний, контрольований.
Мій же — перелякано збивається.

Оголений торс зовсім поруч, і в цьому немає показного еротизму — лише факт, який тисне сильніше за будь-який дотик. Шрами на його шкірі видно зблизька — світлі смуги, грубі, мов сліди рішень, прийнятих без вагань. Вони не відштовхують, а скоріше лякають саме тим, що притягують.

Він нахиляється зовсім трохи. 

— Не варто, — каже він.

Я не знаю, що саме він має на увазі: слово дякую, мою близькість чи те, що зараз відбувається між нами без жодного дозволу. Його голос проходить крізь мене, осідає десь у животі, змушує шкіру покриватися мурашками.

Я роблю крок назад — запізно. Він наче вже знає, що я відчула і від цього стає страшно.

Незнайомець йде, залишаючи мене саму. Я чую, як він проходить коридором, як закривається двері його кімнати. Потім тиша, абсолютна, гнітюча тиша, в якій чути лише цокання годинника та мій власний подих.

Повільно зачиняю двері, повертаю замок. Клацання — такий простий, такий звичний звук, але він дає мені більше полегшення, ніж я відчувала за останні місяці. Замкнені двері, я всередині. Джорджа тут немає. 

Я все ще в тому, у чому тікала — джинси, футболка, яку схопила наосліп у темряві і клятий червоний шарф, наче кривава пляма на шиї і куртка. Куртка Джорджа, я розумію з жахом раптом. Я схопила його стару куртку, не свою. 

Стягую куртку, кидаю на підлогу. Не хочу нічого, що нагадує про нього. Нічого, що зв'язує мене з тим будинком, з тією жінкою, якою я була ще кілька годин тому — тією покірною, тихою Ембер, яка вчила у початковій школі першокласників і вірила, що якщо вона буде достатньо хорошою, достатньо слухняною, то він перестане.

Так недоречно зараз пригадую нашу з ним першу зустріч — благодійний вечір у Metropolitan Museum. Я прийшла з подругою Сарою, сміялася над дурними жартами колег-вчителів, коли він підійшов. Високий, у бездоганному костюмі, з келихом шампанського та усмішкою, від якої перехоплювало подих.