Розділ 1. Втеча в невідоме

Двері зачиняються за мною так тихо, що я навіть не вірю звуку. Наче квартира сама впустила, прийняла, заховала. Мої руки тремтять, коли повертаю ключ — метал ковзає в долоні, як чужий подих на шиї.

Тільки б ніхто не почув. Тільки б він не знайшов мене.

Темрява огортає коридор, поглинає простір навколо. Я не ризикую вмикати світло — його очі завжди бачили крізь скло, крізь штори, крізь мене. Він завжди знає, де я.

Усередині пахне чоловіком. Не мийними засобами, не порожнім житлом — теплим тілом, сигаретним димом, людською шкірою після прогулянки нічним містом.

Я завмираю. Ця квартира мала бути порожньою, покинутою, надійною. Джордж сам сказав: «Я її продав, але ніхто там не живе. Викинь ключ, коли прибиратимеш». Я чомусь не викинула. Саме тому тепер стою, не дихаючи, бо в глибині кімнати чути кроки.

Один, і ще один, повільний, розважливий, спокійний — кроки людини, яка не ховається, не поспішає і не боїться. Серце збивається зі свого і так рваного ритму, а я б воліла, аби воно взагалі перестало битися в грудях.

— Хто тут?! — низький, хрипкий і небезпечний голос розрізає темряву. Я не встигаю відповісти — спалахує світло. Мружуся, затуляю обличчя долонею, але він уже бачить мене.

Він високий. Темні пасма волосся липнуть до мокрого лоба, крапля води ковзає вниз по скроні, затримується на щоці й зникає десь біля щелепи — різкої, напруженої, ніби вирізаної з каменю. Шия відкрита, жили на ній проступають, коли він дихає повільно, глибоко, так, наче контролює навіть власне серцебиття.

На передпліччі — старі шрами. Вони тягнуться вздовж шкіри, зникають під зап’ястям, і здається, кожен із них має свою історію, яку він нікому не розповідає. Ці сліди не псують його — навпаки, додають тієї небезпечної привабливості, від якої в горлі пересихає, а думки стають повільнішими.

Погляд важкий, прямий, без тіні сумніву. Такий, що не розглядає — оцінює, і від цього стає не по собі. Наче він бачить не тіло, а слабкі місця. І знає, що з ними робити.

На ньому лише джинси — темні, вологі, не застебнуті, посаджені низько на стегнах, ніби він і не збирався доводити рух до кінця. Пояс провисає, метал блимає у світлі, і в цій недбалості є щось відвертіше за будь-яку оголеність. Торс напівприкритий, м’язи не накачані для показу — вони живі, сильні, звиклі до роботи, до напруги і боротьби.

— Я спитав, хто ти, — повторює він, не підвищуючи тон. В цьому немає потреби. Маючи голос з такими нотками влади говорити голосніше не обов'язково. 

Намагаюся вдихнути на повні груди.

— Я Ембер… хочу сховатись… — слова плутаються. — Мені дали ключ.

— Хто? — різко запитує чоловік.

— Джордж. Мій… — язик відмовляється слухатись. — Я знайшла ключ у мого чоловіка.

Він зціплює зуби.

— Звісно, — чоловік кидає фразу так знецінююче, що всередині мене все холоне, завмирає. — Він любить підсовувати людям проблеми, які сам створив.

Він робить крок мені назустріч. Я мовчки притискаюся до стіни, ніби вона може розчинитися й прийняти мене в свої обійми.

— Не рухайся, — каже різко.

І я виконую безапеляційний наказ — стою на місці. І не тому, що він наказав. Тому що моє тіло вже зробило вибір: краще застигнути, ніж померти.

Чоловік торкається вимикача — світло стає м'якшим. Я ловлю на собі його погляд — він бачить синці, опухлі губи, подряпані пальці зі зламаними нігтями та абсолютно недоречний червоний шарф на шиї, який я схопила, щоб прикрити сліди від пальців, бо тільки він був на виду… Не могла просто фізично уявити собі, що хтось на вулиці бачитиме сліди моєї слабкості і того, що я дозволила це... 

Але незнайомець не запитує «Що сталося?», не дивується. Поводиться так, ніби вже знає відповідь.

— Він зараз шукає тебе?

Я киваю у відповідь. Слова застрягли десь глибоко в горлі, там, де ще живе біль від його рук на моїй шиї дві години тому. Чужий чоловік нахиляє голову, вивчаючи мене так, як Джордж вивчав рахунки в ресторанах — ретельно, методично, шукаючи помилку.

— А якщо ти вийдеш за двері — знайде?

— Так.

Одне слово, але воно вміщує п'ять років мого життя. П'ять років, коли я намагалася втекти. Першого разу він знайшов мене за чотири години — у мами, куди я поїхала з однією сумкою та розбитим серцем. Наступного разу — за дві години, бо я була дурною і взяла з собою телефон, що він подарував мені. Третього разу я навіть не встигла дійти до станції метро — він чекав, спокійний і холодний, з квітами в руках та обіцянками змінитися.

Обіцянки. Він завжди вмів обіцяти.

Чоловік повільно вдихає повітря, наче оцінюючи, кількісно відміряючи, чи варто зі мною зв'язуватись. Я стискаю ключ у кишені — тонкий шматочок металу, який мав бути моїм порятунком, а став входом у нову клітку. Незнайомець дивиться на мене ще мить, і в його очах щось змінюється — не м'якшає, ні, але стає менш ворожим.

— Добре. Залишишся поки тут, — каже він і йде на кухню. Отак просто йде, мовчки, залишивши мене далі стояти в коридорі, як покинуту річ, якій ще не знайшли місця.

Я кліпаю очима. Стіни навколо мене реальні — білі, з тріщинами біля стелі, зі слідами вологості у кутку. Підлога скрипить під моїми ногами, коли я зсуваюся зі стіни. Коліна підкошуються, і я опираюсь на протилежну стінку долонею. Шкіра прохолодна під пальцями.

— Чому? — питаю тихо, повертаючись до його спини. — Ви ж навіть не знаєте мене.

Чоловік зупиняється на порозі. Повертає голову настільки, щоб я могла побачити тільки його профіль — різкий, небезпечний. Світло з кухні падає на його обличчя збоку, креслячи тінь від носа, від щелепи, від шрамів на шиї, яких я не помітила раніше.

— Я знаю достатньо. Ти прийшла сюди сама і з власної волі. 

Між нами нависає німа тривала пауза. Десь за вікном виє сирена — далека, нереальна, частина іншого світу, де люди викликають допомогу і їм допомагають. Де закон працює і можна просто піти в поліцію і сказати: «Мій чоловік мене б'є», і тебе захистять.