2

Баба Параска розплющила очі і погляд вперся в білу стелю. «Де це я? Що зі мною?» подумала було бабця. Перевела погляд на стіни. Такі ж білі як і стеля.  У кутку протилежної стіни стоїть велике, у людський зріст, люстро. Бабуся відкинула ковдру, теж до речі, білу. Сіла на ліжку. Погляд зачепився за білі штани, в які була одягнута. Лише шкарпетки були чомусь чорні. «Це якийсь жарт чи сон?» – знову подумалося. І щоб переконатися у цьому, бабуся щипнула пальцями однієї руки за зап'ясток іншої. Було боляче. Зрозуміло, що це був не сон. Але якась думка не давала спокою. Нав’язливо крутилася в голові не даючи нічого усвідомити і сфокусуватися на якійсь одній ідеї. Тут бабин погляд знову впав на її руки, потім злякано метнувся вбік, потім повільно, дуже повільно, повернувся до рук. Бабуся рвучко, неначе молода дівчина скочила з ліжка і підбігла до дзеркала і… не повірила своїм очам. Не повірила тому, що це було не можливо і лежало за межею розуміння старенької жінки. З люстра на неї глянула чорнокоса, зеленоока красуня; така якою баба була з-за часів свого дівування. Зелені очі блищали цікавістю, а чорна хвиля волосся важко спадала до попереку. Параска, тепер вже ніхто б не зважився назвати її бабусею розстібнула ґудзики на білій кофтині і роздивилася уважно свою шкіру в районі грудей. Там теж усе зазнало змін у кращий бік. Тобто бюстгальтер був не потрібен, хоча правди ніде діти: з-за часів її молодості Параска про цей предмет навіть не чула.

– Роздивилися себе? – почувся приємний голос наче звідусюди і нізвідки.

– Ой, хто тут? – Підстрибнула Парася з несподіванки.

– Довожу до вашого відома, що ви знаходитеся у філії Раю. – Повідомив той же голос.

– Що це таке Рай? – Здивувалася Параска.

– Параскево Іванівно, Рай це Рай. Саме той Рай про який вам казав у церкві батюшка. Ви ж його слухали, правда? Ви ж до церкви не тільки заради побачень зі своїми подругами приходили?

- Н-н-н-і-і-і…- протягнула Параска.

– Тоді повірте в це. – мовив голос.

Раптом на одній зі стін з’явився блискучий великий чотирикутник і в цьому місті частина стіни від’їхала в сторону пропускаючи доглянутого чоловіка у білому костюмі. В Параски відвисла щелепа.

Чоловік окинув поглядом Параску і раптом його погляд зупинився на чорних носках.

– Параскево Іванівно ви обрані, як дехто з людей і покликані на янгольську службу. При переміщенні сюди на вас взагалі б не повинно було опинитися предметів одягу чорного кольору, але оскільки ви-людина, то це нормально. У людей порівняно з представниками інших рас Всесвіту спротив злу менший, а тому, гадаю через декілька років ці шкарпетки зміняться білими. – Закінчив свій монолог чоловік.

Потім було багато навчання, конспектів, сліз. Вже через два роки в янгольській школі шкарпетки змінили свій колір на сірий, а потім стали повністю білими. Причому сидиш ти на парі і тут засвербіла п’ята, а вже через мить дивишся туди, а шкарпетки іншого кольору. Як зрозуміла Парася – колір одягу є своєрідним індикатором. Якщо б не тільки шкарпетки були чорні, то вона б не стала янголом-охоронцем свого нащадка а загубилася б десь у Всесвіті, відпрацьовуючи карму. Але вже спливло близько півстоліття і їй призначили підопічного.

Сергійко народився без проблем.

Але тепер його могли спокусити чорні сили і Параска збиралася зустрітися зі своїм підопічним, в образі маленької дівчинки. Звичайно янголи не мають статі, але усі хто був з нею на курсі залишилися в тих образах , ким були з-за життя. Парася пам’ятала з аерографічного курсу янгольської школи, що крила можна безпечно залишити тільки під кущем троянди. Ніхто їх не побачить і не візьме. Тому Парася вжила заходів.

День пророка Ілії – єдиний день у році, коли можна за мить виростити щось в тому місті куди влучила блискавка. Так в городі Сергійкового дідуся, в леваді, де росла мареля в яку влучила минулого літа блискавиця,за декілька хвилин виріс кущ з квіткою троянди посередині. Соловейко, що виспівував на почорнілій марелі ( абрикосі) потім перебереться на цей кущ.