1.

Декілька кілометрів від містечка Кагарлик знаходиться село Слобода. Скраю села, на Бугаївці* стоїть міцна хата з червоної цегли. Теплої літньої днини потопає вона в вишневому садку. Навпроти хати весело виблискує вимитими вікнами літня кухня. Трішки осторонь під льохом росте розлога дика груша. Під грушею в холодку, на ослоні примостився дідусь, а маленький онук Сергійко, двох-трьох років грається на подвір’ї біля повітки, яка стоїть осторонь від хати і теж дивиться у двір. Повітка вкрита ще солом’яною стріхою на відміну від хати і кухні. Ті повернулися до неба вже шиферним дахом.

Бугаївка*  –  один з кутків у селі Слобода.

Сьогодні переддень свята Іллі, сонце вже давно звернуло з полудня, люди йдуть до церкви на вечірню службу, бабуся теж пішла з усіма. Церква ж знаходиться далеко, аж у центрі, там де проходить дорога на Кагарлик, Халчу.

Дідусь куняє у холодку перед вечірніми справами. Аякже, треба дати свиням, корові, курей погодувати. З усім допоможе любому дідусеві онучок Сергійко. Але то така поміч, що буває й обертається неприємністю для самого Сергійка та його рідних. Минулої середи малий забіг у кухню, як опечений, бабуся якраз млинці готувала. Прибіг, став стовпом і дивиться. Бабуся не оберталася, але коли обернулася, аж руками об поли вдарила:

–  Сергійку, онучку, хто тебе образив? – у малого в очах стояли сльози, а коли бабусине запитання дійшло до свідомості хлопчика, то в нього вони рясно побігли з очей, на підборіддя і скапували, наче дощик на земляну долівку кухні.

–  Ме-е-е-не Па-а-а-ця вку-у-си-и-и-ла…  –  розмазуючи сльози по щоках проревів хлопчик.

–  Ну нащо ж ти поліз в загороду до Паці? – спитала бабуся.

–  Я хотів погодувати її. Смачну траву знай-шо-о-ов. – знову у весь голос заридав хлопчик.

–  Покажи Сергійко свій пальчик. – і бабуся лагідно взяла онука за руку, яку досі той тримав за спиною і подивилася на неї.

Сергійко виставив вказівний пальчик.

–  Отут. Бачите бабо. – Але на пальчику не було навіть сліду свинячих зубів, жодної подряпинки.

–  Ох, ти ж мій малесенький, перелякався мабуть, то й здалося, що свинка тебе вкусила.

–  Але ж в мене пальчик хруснув. Паця вкусила і він хруснув… –  Як маленька дитина могла пояснити, що дитячий палець залишився цілий після укусу свині?

Бабуся знову обдивилася руку і пальці хлопчика.

–  Ану порухай пальчиками. Рухаються?

Малий мовчки кивнув.

–  А тепер міцно – міцно стисни мою руку. Ще міцніше, ще! – так бабуся перевірила чи цілі пальці у дитини, чи ні. До найближчої лікарні було кілометрів п’ять,тому обходилися своїми методами. Бабуся Сергійкова хоч і закінчила у свій час усього чотири класи школи, але знала багато такого, що і більш освічені не завжди знали. Ні, вона не була знахаркою, відьмою, взагалі не була пов’язана з потойбічними силами, а була простою сільською жінкою, дружиною, матір’ю, бабусею...

Декілька тижнів тому малий знову завдав клопоту своїм рідним. Вліз у провалля, яке починалося з цього боку вигону, через дорогу. На вигоні стояла Тимошева хата. Чому вона звалася Тимошевою, ніхто не знав, адже там жили дід Олекса і баба Марія. Від хати круто спускався в левади до струмка город а сюди, до хати діда Зозулі було провалля, куди викидали мотлох з усього кутка. Власне Зозуля – це було вуличне прізвисько Сергійкового дідуся Івана. Подейкують, що пращур діда Івана зловив колись у гаю зозулю, тому й стали його прозивати Зозулею. Так ось, прямий нащадок діда Зозулі, маленький Сергійко вліз у провалля, ледь не впавши з кручі і чудом втримавшись на ногах, але порізав ручку так, що ледь пальця собі не відпанахав, але все швидко зажило. Якась сила берегла Сергійка.

Теж саме і з ліками. Малий постеріг, що його тітка, ховає до шафи, якісь маленькі, жовтенькі, кругленькі таблетки і видавивши їх усі з їх гніздечок у чарунковій упаковці, випив, вони ж солодкі. Тітка ледь не посивіла. А малий проспав добу, рідні увесь цей час не відходили від нього, і знову за своє. Енергія ллється з малого через край. Такий невгамовний, але добрий малюк. Коли старші діти покликали на глинище, видирати пташенят з нірок *щуриків, Сергійко пішов, бо не зрозумів, що дітвора хоче робити, але побачивши, що діти руйнують домівку щуриків, забирають їх пташенят зі смарагдово-зеленим пір’ячком і кидають у ставок, де ті тонуть і безпомічно пищать, то прибіг додому плачучи і більше не ходив з тими хлопцями нікуди.

*Щурики –  стрижі, що живуть у нірках по крутих схилах річок (примітка автора).

Замість того, щоб гратися на вулиці в квача він полюбив гратися в левадах свого городу з сусідським онуком Богданом. Богдан був онук баби Зіньки. Сусідка баба Зінька мала город, що межував з городом Зозуль. Обидва городи виходили до ставка. Богдан був на пару років старший Сергійка, але він так рідко приїздив, що вуличні хлопці не кликали його до розваг, бо сенсу в цьому не бачили. Після оказії з пташенятами і Сергійка не кликали, зрозумівши, що він ще маленький і може розплакатися від жорстокого жарту. Звісно що, тоді по їхніх сідницях походила кропива, бо Сергійко все розповів дідусеві, а той батькам халамидників. Але хлопці на нього не сердилися, малеча, що поробиш.

Прийшла бабуся з церкви. Переодяглася у буденне вбрання, взяла дійницю і пішла в повітку до Груньки. Треба було подоїти корову на вечір. Обмила вим’я корови теплою водою з милом. Витерла спеціальним рушником. Покликала малого:

–  Сергійку, онучку, бери чашку, надою тобі молочка. – Сергійко любив, як йому люба бабуня доїть Груню прямо в чашку, тоді молочко ще тепле і на ньому ніжна пінка, яка пестить губи, коли п’єш молоко.

Сергійко прибіг, підставляючи свою чашку під тугі струмені молока, які завдяки бабусиним рукам били в дно чашки.

Малий випив молоко і побіг у кухню. Ввечері там зібралася вся родина: дідусь Іван, його три доньки, їх чоловіки і Сергійко – син наймолодшої доньки.