Глава 6 “Responsum semper prope fuit”

Ранок зустрів його тишею - м’якою, приємною, злегка сонною. Тією самою тишею, яку він любив найбільше. Тишею, у якій немає тривоги. Немає порожнечі. Немає питань.

Джонатан повільно розплющив очі, відчуваючи тепле дихання поруч. Повернув голову - вона спала зовсім близько. Волосся розсипалось по подушці, її обличчя було таким мирним, спокійним, справжнім. Він простягнув руку й обережно обійняв її за талію, вдихаючи знайомий запах її шкіри - теплий, домашній, рідний.

Ледь відчутно поцілував її у скроню. Вона посміхнулась крізь сон, легенько притислась до нього, але так і не прокинулась. І це було ідеально. Це було життя, до якого хочеться прокидатись.

Він ще кілька секунд лежав поруч, вдивляючись у знайому лінію її шиї, в тінь вій на щоці. Йому було добре тут і зараз. Просто бути поряд. Просто знати, що вона поруч.

Але робочі справи ніхто не скасовував. Джонатан повільно зсунув ковдру, обережно, щоб не потривожити її сон, підвівся з ліжка. Голова була легка, думки - ясні, наче й не було за спиною всіх тих років, всього того життя.

Він вийшов з кімнати босоніж, вдихаючи знайоме повітря власної квартири. Простір навколо здавався теплим, домашнім. Лагідно скрипнули двері ванної, коли він увійшов і вмив обличчя прохолодною водою. Подивився на себе у дзеркало - без тіні страху чи здивування.

Просто він. Простий ранок.

Ніби так було завжди. Ніби так повинно бути. Ніби весь той морок залишився десь дуже далеко - чи у снах, чи у спогадах, які давно втратили вагу.

І він вірив у це.

Джонатан спокійно пройшов у кухню. Притишене ранкове світло заливало простір м’якою жовтизною. Він механічно натиснув кнопку на кавоварці, почув знайоме булькотіння та легке шипіння, коли гаряча кава почала повільно стікати у чашку.

Рукою потягнувся до телефона, що лежав на краю стола. Розблокував екран, пальці самі собою знайшли контакт з ім’ям "Майкл". Він уже навіть не рахував, який це дзвінок за останні місяці. Звичка. Автоматизм. І надія десь там глибоко.

Підніс телефон до вуха й почав слухати гудки.

Раз.

Два.

Три.

Тиша відповідала йому, як завжди останнім часом. Відчуття від цього були не злість - скоріше роздратована образа, змішана з тривогою, яка невидимими кігтями чіплялася за нерви.

• Ну і що з тобою, Майкле? - пробурмотів він у простір кухні, зітхаючи. - Скільки вже… два місяці? Три? Не брати слухавку? Ще й від кого… Від мене?

В голосі Джонатана прозвучало щось гірке, майже хворобливе. Він сперся ліктями на стіл, провів рукою по обличчю.

• Ми ж завжди… завжди допомагали один одному, - його голос затих, хрипло обриваючись на кожному слові. - Що з тобою сталося, друже? Ти ж не був таким. Ти завжди був поруч. Завжди знаходив слова, коли я мовчав.

Телефон нарешті скинув виклик. На екрані з’явився напис "Виклик завершено".

Джонатан довго сидів мовчки, вдивляючись у чорний екран телефону, в якому він бачив тепер лиш власне розмите віддзеркалення. Ця тиша різала сильніше за будь-які слова. І з кожним днем ця порожнеча між ними ставала все холоднішою та важчою.

Джонатан, все ще тримаючи телефон у руках, важко зітхнув і знову відкрив список контактів. Пальці машинально натиснули на номер сусіда Майкла - містера Грейсона. Старий, трохи буркотливий, але добрий чоловік, що жив на тому ж поверсі, завжди тримав усе на контролі у своєму будинку.

Гудки тягнулися довше, ніж хотілося б. У голові Джонатана вже починали з’являтися нехороші думки, ще до того, як пролунало зітхання в трубці й голос Грейсона - втомлений, глухий.

• Алло?

• Це я, Джонатан Харпер, - одразу відповів він. - Ви не бачили Майкла? Я не можу до нього додзвонитись уже... сам не знаю скільки. Все сподівався, що нарешті він візьме слухавку.

На тому кінці знову тиша. Потім важкий видих.

• Ох, пане Харпере... Та я якраз збирався вам дзвонити. Добре, що самі набрали. Бо... знаєте... мені самому це все не подобається.

• Що не так? - Джонатан різко випростався у кріслі, серце десь глухо стиснулося.

• Він... - Грейсон заговорив тихіше, наче боявся, що хтось почує. - Спочатку все було ще більш-менш нормально. Ну, дивний трохи став, але виходив в магазин, відповідав на привітання. А останні пару місяців... мов відрізало. Двері не відчиняє. Світло вночі горить - бачив під дверима, але тиша така... знаєте... ненормальна тиша. Страшна.

Джонатан відчув, як спина вкривається холодом.

• А зараз що? Ви його взагалі не бачили?

• Ні. І знаєте, що найгірше? - голос сусіда став ще нижчим. - Від його дверей вже... тхне. Серйозно. Я спочатку думав - може сміття якесь там стоїть чи продукти зіпсувались... але тепер... - він замовк на кілька секунд, - тепер я боюся, що він там уже... того.

Джонатан заплющив очі й стис зуби.

• Я зрозумів. Дякую, містере Грейсоне. Я зараз все владнаю.

• Ви краще покличте когось із поліції... чи лікарів. Самим лізти - мало що там...

Джонатан кивнув сам до себе, вимикаючи дзвінок. Серце калатало вже набагато швидше. Розум підказував лише одне - він мусить їхати туди просто зараз. І брати людей. Це вже не дрібниця. Це щось серйозне. Це вже страшно. І, мабуть, уже занадто пізно.

Він швидко витер долоні об голі ноги, намагаючись хоч трохи позбутися нервового напруження, й одразу набрав номер поліцейського відділку. Його пальці трохи тремтіли, а в голові раз у раз пульсувала думка - тільки б він був живий... тільки б не запізно.

Три гудки  і на тому кінці відповіли.

• Поліцейський відділок, слухаю вас.

Джонатан ковтнув повітря, хрипко видав:

• Це детектив Джонатан Харпер. Слухайте уважно... Ймовірно, у нас проблема. Це стосується мого друга - Майкла Кофмана.