Глава 5 “Cognosce te ipsum, sed cave quid invenias”

Джонатан повільно опустив блокнот на стіл, пальці досі тремтіли, наче він тримав у руках щось гостре й небезпечне. Його погляд застиг на цих словах, написаних власною рукою - чи, можливо, ні? Хто міг це написати? Чому він не пам'ятає?

Тепер він усвідомлював, що не знає нічого. Нічого, крім власного імені. Але чи справді він - Джонатан Харпер? Чому сусід назвав його Гаррі, чому Томас звертався до нього іншим ім’ям? Чому всі навколо дивилися на нього так, ніби він привид, що з’явився через два роки небуття? Як можна прожити два роки життя і навіть не здогадуватись про це?

Його груди знову стиснула важка, задушлива тривога. Кожен вдих давався з болем, ніби всередині застряг колючий дріт. Він ніби загубив частини себе по дорозі й тепер намагався зібрати пазл, не маючи ані малюнка, ані жодної деталі, що пасувала б одна до одної.

Він згадав про Кетрін. Єдину людину, яку пам’ятав чітко, яскраво. Але що сталося з нею? Аварія? Він бачив газетну вирізку в архіві. Але чому він не пам’ятає цю аварію? Чому не пам’ятає нічого з того, що було далі? І якщо це правда - де Кетрін тепер? Чи вона жива? Чи мертва? Чому йому ніхто не каже про неї? Чому він не може знайти жодного сліду?

Він відчував, як його свідомість повільно руйнується під тиском цих питань. Вони множилися з шаленою швидкістю, наче паразити, що пожирають його розум. І серед цієї купи запитань найбільше пекло одне: коли саме він втратив себе? В яку саме мить він перестав бути собою? І головне - хто він тепер?

• Чорт…- він ледь чутно прошепотів у порожнечу кімнати, опустивши голову, ніби визнаючи свою поразку. - Я навіть не знаю, хто я…

Він поглянув на свої руки. Чи це його руки? Він підняв очі на відображення у вікні, ледве вловлюючи обриси власного обличчя в темному склі. Це був він? Чи незнайомець, що поселився в його тілі?

Він різко відсахнувся, ніби від удару. Ні. Так далі бути не може. Він має знайти відповіді. Він не може більше жити в тумані сумнівів та уривків пам’яті. Йому потрібна чітка, конкретна інформація про самого себе. Про те, ким він був, де народився, що робив два роки тому. Що сталося того дня, після якого він зник. Що з ним робили? Чому все так переплуталось?

Так. Він знайде це. Все, що тільки зможе.

Кожну дрібницю. Кожен фрагмент. Кожен клаптик правди, який би не ховався в тіні його минулого.

Джонатан повільно підвівся на ноги. Тіло все ще тремтіло, серце билося надто швидко, але тепер у його свідомості сформувалася чітка мета. Це була перша справді ясна думка за останні дні, і вона давала йому сили рухатись вперед.

Він має зрозуміти, хто він.

Він має зрозуміти, що сталося з Кетрін.

Він має зрозуміти, що сталося з ним самим.

І нехай це буде останнє, що він зробить у своєму житті. Він більше не зможе просто існувати у тіні власної невідомості.

Джонатан глибоко вдихнув і поглянув на блокнот. Він не знав, чи можна йому довіряти хоча б одному слову з того, що написано там. Але це вже не мало значення.

Він зробить все, щоб відшукати себе.

Бо більше він просто не міг витримати жити у цьому стані - втрачений у власному розумі, загублений у лабіринтах чужих спогадів.

Цього разу він знайде відповіді.

Джонатан нервово походжав по кімнаті, відчуваючи, як кожен його рух лише посилює хаос у думках. Його свідомість намагалася за щось зачепитися, знайти якусь точку відліку, з якої можна було б почати пошуки правди, але відповіді, як і раніше, вислизали крізь пальці. Він зупинився, глибоко вдихнув і поглянув на годинник, що стояв на столі. Цифри на циферблаті не мали жодного сенсу - зараз вони були просто безглуздими знаками, які ні про що не свідчили. Час втратив свою вагу та значення.

Перша думка була очевидною: треба повернутися у відділок. Саме там він міг отримати доступ до архівів, документів, до всієї тієї інформації, яку так відчайдушно шукав. Але від цієї ідеї його серце завмерло, а пальці самі собою стиснулися в кулаки. Повернутися туди означало знову побачити ті погляди, повні співчуття й шоку, відчути на собі безліч питань, на які він сам не знає відповідей. Як пояснити те, чого ти сам не розумієш? Як пояснити, що останні два роки твого життя просто випали, неначе хтось вирвав сторінки з книги?

До того ж, він досі пам'ятав приголомшений погляд чергового, обличчя Майкла, мокре від сліз, голос шефа, що тремтів, коли той побачив його. Його карта доступу більше не працює. Навіть якщо він спробує туди потрапити, його не пропустять всередину. А ще гірше - його зупинять на вході, спробують затримати, відправити додому чи, що найстрашніше, до лікарні. Ні, зараз він зовсім не готовий до цієї зустрічі.

Джонатан стиснув кулаки сильніше, відчуваючи, як нігті впиваються у долоні. Він згадав очі колег, їхні мовчазні питання, на які він не мав відповіді, їхні спроби зрозуміти те, що не піддається поясненню. Він не хотів цього. Не міг знову пережити цей момент приниження й безсилля. Не зараз, коли кожен рух, кожен погляд сторонніх може остаточно зламати його розбиту свідомість.

Він почав дихати важче, швидше, його охоплював новий напад тривоги. Потрібно знайти інший спосіб, інший шлях до правди. Він має щось придумати - щось інше, окрім поліцейського відділку, де його чекатимуть тільки нові запитання й нерозуміння. Щось, що не вимагатиме зустрічей з колегами, щось, де він зможе бути сам, сам на сам із собою, своїми спогадами та страхами.

Джонатан знову важко вдихнув, роззираючись навколо кімнати, ніби в її стінах могли бути написані відповіді. Але їх не було. Була лише темрява, тиша і холод, які щільно його огортали.

Ні, у відділок він зараз не поїде. Туди шлях закритий. Потрібно щось інше. Інший спосіб знайти те, що він загубив - себе самого. І тільки потім він зможе знайти Кетрін. Тільки потім зрозуміє, що сталося з ними обома.

І він залишився стояти нерухомо, посеред порожньої кімнати, з одним-єдиним питанням у голові: де ж іще можна знайти відповіді, якщо навіть у поліцейський відділок шлях для нього закритий?