Глава 3 “Si omnes mentiuntur, quis dicit veritatem?”

Дощ все ще крапав, коли він зупинився на червоне світло. Слабкий туман танцював над капотом, огортаючи лобове скло, наче хтось намагався затерти йому зір.

Годинник - 01:23.

Навколо - жодної машини.

Але він усе одно подивився у дзеркало заднього виду.

Вдруге.

Втретє.

Нікого.

“Може, вони тепер знають, що я знаю?” - думка промайнула блискавкою.

“Але я нічого не знаю. Нічого.”

І саме це - лякало найбільше.

Він намагався пригадати все, що сталося сьогодні. Кожну деталь. Кожен звук. Кожен запах. Провали. Рвані шматки. Наче плівка, яку порізали ножем і склеїли навмання.

Бар. Столик біля вікна. Камери.

Так, він бачив себе. Чітко.

Але чому ж відчував, що це не він?

Він сидів там, але його наче не було.

Фантом. Оболонка.

Щось не так із часом. Або з ним.

• Вони підставляють мене. Хочуть, щоб я зламався, - прошепотів він сам до себе.

Але хто "вони"? І чому б їм це робити?

Серце билося надто швидко. Піт виступив на скронях, хоча у салоні було холодно.

• Мені треба поговорити з кимось.

Голос був хрипкий, наче не його.

• Я не... Я не божевільний. Просто... просто щось не складається.

Так, лікар. Він був у нього нещодавно. Просто для консультації. Розмова тривала двадцять хвилин, і з того часу він уникав таких зустрічей.

Але тепер… тепер інакше.

Він не піде туди як пацієнт.

Він піде як детектив. Як спостерігач. Як людина, що хоче знайти істину, а не жалітися на симптоми.

Це не параноя. Це інтуїція.

Інтуїція, загострена досвідом і шрамами.

Він увімкнув сигнал повороту, хоча дорога була порожня, і звернув праворуч - до шосе.

Пальці стискали кермо з такою силою, що аж побіліли кісточки.

“Ти не хворий, Джонатане. Вони просто хочуть, щоб ти так думав.”

Ключі впали на тумбу з глухим дзвоном. Він зайшов до квартири, не вмикаючи світла. Темрява обійняла його, наче стара знайома, тиха, терпляча. Двері за спиною зачинились майже беззвучно - і цей звук, хоч і ледь чутний, все одно змусив його здригнутись.

Увесь дім мовчав. Занадто.

Так, ніби в ньому давно ніхто не жив.

Він пройшов у спальню. Повз дзеркало, яке не відображало нічого, крім тіні.

Сів на край ліжка.

Провів долонею по ковдрі.

Чиста. Холодна. Не зім’ята.

Ніхто тут не спав останні кілька ночей, крім нього. Або ж ніхто взагалі.

Погляд упав на тумбочку. На фото в рамці.

Її посмішка. Її очі. Її відсутність.

• Кетрін… - прошепотів він.

І тиша відповіла.

Де вона?

Коли востаннє вони розмовляли?

Коли востаннє вона торкалася його руки?

Він намагався пригадати…

Але пам’ять була, як туман: здавалося, от-от щось випливе з імли і знову зникає.

Залишається тільки волога, густа порожнеча.

Може, вона поїхала? Може, посварились?

Може… вона ще тут?

Ні. Він би знав. Він мусить знати.

Він ліг. Заплющив очі.

І одразу ж перед ним:

Бар. Камери. Дзеркала. Кров. Її голос? Його обличчя - чуже. Блокнот. Гудіння.

Він розплющив очі. Стеля, що оберталася над ним, ніби на повільній каруселі.

Він вдихнув. Повільно. Глибоко.

Заспокійся. Засни. Хоча б на кілька годин.

Але думки свербіли під шкірою, роїлись у голові. Вони не давали спокою.

Якщо вона тут не живе - куди вона поділась? Якщо він тут був - то чому нічого не пам’ятає? Якщо це його життя - то чому воно відчувається не своїм?

Очі повільно заплющувались.

І в темряві сну вже чекали інші образи.

Непрохані.

Невизначені.

Потворно знайомі.

Світло ранку пробивалось крізь штори, таке м’яке та розмите - як легкий туман між ним та реальним світом. Джонатан лежав на спині, не рухаючись. Не одразу було зрозуміло де він, у голові білий шум.

Він вже звик до нього, це було наче частина його самого.

Або, може, його й не було.

Пальці сковзнули по простирадлу. Холодно.

Тиша навколо була дивною - не порожньою, а наче уважною, з присмаком очікування.
Так слухає кімната, в якій щось ховається.

Він підвівся. Поглянув на фото. Кетрін все ще там. Все ще посміхається.

•  Досить, - сказав він уголос, і власний голос видався йому чужим.
  Сухим. Як у людини, що щойно втратила голос і лише починає згадувати, як це - говорити.

У ванній він довго дивився у дзеркало. Мішки під очима, кілька нових зморшків, погляд відсутній, аж боляче. Але щось було не так…
Він не міг вказати що саме. Обличчя - його. І водночас - не зовсім.

Скільки ще це триватиме? Скільки ще він зможе переконувати себе, що все в порядку?

Він натягнув пальто, не снідав, не вмикав новини. Нічого з цього не мало значення. На вулиці було холодно, свіже повітря різало легені, наче попіл після пожежі.

Сів у машину. Запустив двигун. Голос із радіо заговорив, але він вимкнув одразу.
Не хотів чути голосів.

Коли повернув на головну, помітив, що стискає кермо так сильно, що пальці зблідли від напруги.

До лікаря. Так, він має це зробити.

Навіть якщо це просто… тимчасове перенавантаження.
Навіть якщо це просто наслідки його роботи, або... втома.
Або стрес.
Так.
Це все пояснює. Він... був у складному розслідуванні. Він втратив дружину. Він втомлений.

Це не психоз. Це не божевілля. Це просто... життя.