Глава 2 “Mens tua est carcer tuus”

Джонатан вийшов із будівлі, глибоко вдихаючи вологе повітря. Йому здалося, що запах смерті чіпляється до нього, проникає під шкіру, розтікається по венах. Він не міг позбутися відчуття, що щось важливе вислизнуло від нього, щось, що було прямо перед очима, але його мозок відмовлявся це сприймати.

Майкл говорить щось поруч. Його голос уривчастий, спокійний, майже байдужий. Але Джонатан його майже не чує.

• Що? - питає він, кліпаючи очима, наче намагається сфокусуватися.

• Кажу, що треба їхати, - повторює Майкл і похмуро дивиться на нього. - Ти виглядаєш жахливо.

Джонатан мовчки дивився перед собою. Він чув голос Майкла, але слова ніби заглушувались стороннім звуком. Спершу ледь відчутний, тонкий, як напруга у дротах десь у стінах. Потім більше. Гучніше. Виразніше.

Глибоке, ниюче, немовби всередині його черепа хтось натягував розпечені дроти. Воно вібрувало, билося об кістки, пронизувало його нутро.

А потім - різке клацання, як звук запобіжника.

Раз.

Він відчув, як по шкірі пробігли невидимі хвилі, як волосся на руках підіймається, наче від статичної електрики.

Два.

Усе його тіло здригнулося від раптового розряду, що пробіг уздовж хребта. Немов хтось доторкнувся до нього оголеним дротом.

Три.

В повітрі запахло гаром, гарячим металом, попеченою плоттю -  або, може, це просто його уява.

Чотири.

Більше нічого. Тільки спалах. І тиша.

Очі розплющилися.

Джонатан сидів за кермом машини. Його руки стискали кермо так сильно, що пальці зводило судомою. Він не пам’ятав, як сюди потрапив. Останнє, що залишилося в пам’яті - Майкл, цигарковий дим, похмуре небо.

Він різко озирнувся - на задньому сидінні нікого не було. Чи був тут хтось раніше? Він не знав.

Годинник на панелі приладів показував 18:23.

Його очікували ще о 16:00.

Чорт.

Джонатан втиснув педаль газу, машина зірвалася з місця, ривком вириваючись із паркування. Вулиці здавалися йому довшими, ніж зазвичай. Фари зустрічних авто світили прямо в очі, засліплюючи, змушуючи моргати.

Чому він запізнився? Де він був? У голові була порожнеча.

Він не помітив, як доїхав. Будівля поліцейського управління здавалася йому якоюсь чужою, хоч він бував тут сотні разів. Він заглушив мотор, кілька секунд просто сидів, вдивляючись у власне відображення у дзеркалі заднього виду.

Очі були втомлені. Виснажені. Але найстрашніше - це були очі чужої людини.

Він вийшов із машини, рушив довгим коридором, аж доки не опинився біля кабінету шефа. Кабінет шефа тисне на нього своїм темним деревом і приглушеним світлом. На столі акуратно складені папери. Запах кави та тютюну змішується в повітрі, створюючи дивну, майже задушливу атмосферу.

Шеф говорить. Він веде розмову, задає питання, хоче знати, що вони дізналися. Але Джонатан відчуває, що не в змозі повністю сконцентруватися на розмові. Десь на периферії свідомості знову гуде той самий звук. Він досі чує його відлуння у своїй голові. Йому хочеться потерти скроні, але він змушує себе сидіти нерухомо.

• Джонатан? - голос шефа змушує його здригнутися. Він підіймає погляд і розуміє, що в кімнаті стало тихо.

• Так?

• Ти почув, що я сказав?

• Так, так… - він швидко киває, хоча не почув ані слова. - Просто задумався.

Шеф уважно дивиться на нього, але нічого не каже.

Розмова зі шефом тривала десь з пів години. Вони переглядали результати, свідчення, говорили про висновки, але всі слова Джонатана ніби проходили повз його ж власну свідомість.

Він міг говорити, відповідати, але не відчував зв’язку з тим, що відбувається.

Вони виходять з кабінету разом з Майклом. Вже вечір, за вікнами згущується темрява, відображаючи в склі їхні відображення - бліді, виснажені, чужі. Майкл зупиняється, кладе руку Джонатану на плече.

• Де ти був? - його голос тихий, але в ньому чується напруга.

• Що?-  Джонатан відчуває, як у нього всередині стискається щось важке й холодне.

• Ти запізнився на дві години.

• Я… - Джонатан відкриває рот, але в голові пусто. Він не пам’ятає. Абсолютно нічого.

• Я прикрив тебе, - продовжує Майкл. - Сказав шефу, що у тебе машина зламалася. Але я бачив тебе, Джонатан.

• Що? - його голос зривається на шепіт.

• Я бачив тебе в барі. Ти просто сидів там. Наче тебе нічого не хвилює.

Джонатан стояв мовчки. Його серце гупало, піт виступав на лобі.

Де він був? Чому він нічого не пам’ятає?

Світ навколо ніби трохи затремтів, став ще глибшим, ще важчим. Очі Майкла здавалися надто темними, надто чужими. Йому треба було йти. Він знав це, відчував. Наче все це вже траплялось, вже було колись у його спогадах. Йому треба було додому. Він сів у свій автомобіль і дістав блокнот, руки тремтіли. Почав перечитувати записи з місця вбивства.

Записи у блокноті:

1. Чоловік. Орієнтовний вік 35-40 років. Перерізане горло. Глибокі порізи на руках. 

2. Відсутні 3 пальці лівої руки. Забрали на пам’ять?

3. Одяг не пошкоджений, скоріше за все боротьби не було.

4. Багато крові, але не так, як має бути. Занадто акуратно.

5. Навколо сліди. Відбиток 1 черевику.

Він перегорнув сторінку. Це його записи? Руки тремтіли, в голові був хаос. Напруження у скронях зростало ще більше. 

1. Я був у барі, але я не був там

2. Цей гул, клацання. Що це було?

3. Чому Майкл каже що я був там?

4. Я тут. Але чи справді я тут?

Він підняв очі до гори, роздивляючись свій салон, наче намагаючись знайти там відповіді на всі питання. Знову опустив очі на блокнот. Це не його записи. Це не його почерк. Він відкинув блокнот на пасажирське сидіння. Хтось підкинув йому? Але навіщо?