Глава 1 “Non videbis veritatem in tenebris”

Джонатан прокинувся від різкого болю в голові. Наче хтось вставив в череп гострий штифт, який все ще колов і тиснув на скроні. Очі були важкими, немов камінь, але він намагався їх розплющити, хоч і відчував, як з кожним рухом губиться рівновага. Щось було не так.

Мешканець цієї квартири, Джонатан Харпер, дивився на старі стіни свого помешкання, але це було зовсім не те що він звик бачити. Кімната виглядала знайомою, однак наче під новим кутом. Тіні на стінах були надто довгими й чорними,  ще більше нагадуючи щось недобре.

Він важко піднявся з ліжка і відчув, як його серце б’ється занадто швидко. Вся його свідомість була в розпаді - хаос замість чітких думок. Тіло, наче з іншого світу, рухалося невпевнено. У порожніх очах, здається, відображалася сама безодня.

Через кілька хвилин, зібравшись з силами, Джонатан підійшов до дзеркала. Його власне відображення виглядало так, ніби воно не має права бути тут. Він дивився на себе - лице виснажене, очі запалі. Його свідомість була затьмарена, а голова переповнена спогадами, які виходили за межі реальності.

“Що я тут роблю? Хто я?” - запитував він себе, але відповіді не було. Він давно звик до того, що питання залишаються без відповідей. І це вже не було просто питанням ідентичності.

І раптом, як спалах, спогади почали повертатися. Але це не були звичайні спогади. Це був ланцюжок подій, що розсипався на уламки, утворюючи спотворену картину його життя.

Згадував свою колишню дружину - Кетрін. Чому вона не була тут? Чому не чутно її кроків, її сміху? Як давно він не чув її голос? Пам'ятав їхній останній вечір, перед тим, як вона зникла з його життя, як ті самі двері, що закрилися і залишили його наодинці з його ж демонами.

Джонатан відчув неспокій. Як це сталося? Як його життя змінювалося настільки швидко?

Всі ці думки змушували його відчувати себе в пастці, де кожен рух, кожен звук здавався чужим і неправильним. Він не міг більше витримувати цієї тривоги. Це відчуття відчайдушного пошуку себе вже руйнувало його розум..

Джонатан сів на край ліжка, опустив голову в долоні. Йому здавалося, що мозок ось-ось лусне - від напруги, від шуму спогадів, що билися в скронях, як надсадний дзвін.

«Може, це просто перевтома?..» - прошепотів він сам до себе, хоч і не вірив у це. Джон намагався згадати, коли востаннє спав по-справжньому. Коли не прокидався в поту від власного крику. Коли не розмовляв із порожнечею.

Його погляд мимоволі впав на аптечку на полиці. Раніше достатньо було заспокійливого, але тепер і воно не діяло.

І саме тоді, в тій тиші, що нависла, мов туман, він вперше допустив думку: можливо, справа не в снах. Можливо, це щось більше. Його пальці тремтіли, коли він підвівся.

Джонатан не мав чіткого плану. Але щось у ньому - приглушений голос розуму чи залишки інстинкту самозбереження - шепотіло, що зволікати більше не можна.

Він мав з кимось поговорити. З тим, хто зможе поглянути ззовні.

І лише тоді, ніби визнавши очевидне, прошепотів майже беззвучно:

• Я… маю піти до лікаря.

Коли двері його квартири зачинилися за ним, Джонатан відчув, як холодний вітер вдарив у його обличчя. Він спробував заспокоїтися, але те, що відбувалося з ним, було вже за межею.

Поки він йшов до лікарні, кожен його крок відгукувався в голові як грім в пустелі. Всі ці думки, що не давали йому спокою, знову і знову виникали. І хоча це було, як стрибок у порожнечу, він не міг повернутися назад. Не після того, як все це сталося.

Лікар прийняв його без зайвих слів. Його обличчя було холодним і безжальним, він говорив впевнено, але щось не так було у його манері.

• Джонатан, ти маєш серйозну проблему. Це не просто стрес або безсоння. Тобі потрібно лікування. Лікування, якого ти досі уникав. Якщо ти не почнеш приймати препарати та проходити терапію, це може призвести до непоправних наслідків.

Але Джонатан нічого не розумів. Він не відчував, що його проблеми починаються з голови. Ні, він був переконаний, що щось не так із самим світом. Щось приховане, таємниче, страшне.

• Ви не розумієте, я не схиблений. Ви ж знаєте хто я, скільки в мене..  - сказав Джонатан, але лікар уже не відповів.

І в той момент Джонатан відчув, що нікуди не йде. Він залишився на тому самому місці, що й був два роки тому. Два роки як він не чує сміх Кетрін. У його серці панувала порожнеча, а розум затьмарений туманом, що розростається. Намагаючись навести лад у своїй голові та розкласти свої думки на полички, обережно так, наче намагаючись зберегти те, чого вже давно немає, Джон дійшов до своєї роботи.

Він зайшов до свого кабінету, тримаючи голову низько. Кожен його крок лунав як відлуння в порожньому коридорі відділу. Вже кілька тижнів Джонатан був відсторонений від роботи, але сьогодні він був тут. І хоча його свідомість усе ще боролася з постійним відчуттям сплутаності, відчуттям, що він ніколи не був на своєму місці, Джонатан повинен був продовжити.

• Вітаю, Харпер! - почувся голос з-за спини. Джонатан обернувся, і перед ним стояв його колега, детектив Майкл. В його погляді було щось настільки обережне, що Джонатан відчув тиск на серці. Він розумів, що вже не виглядає так, як раніше.
• Привіт, - відповів він, намагаючись приховати, як важко даються йому ці слова.

Майкл зауважив його похмурий вигляд, але нічого не сказав про це, просто продовжив.

• Виявили тіло.На околиці, покинута будівля. Патрульні вже на місці. Експерти вирушили пів години тому. Поїдеш зі мною?

Джонатан глибоко вдихнув. Усі ці справи, розслідування, документи… Вони все одно не дозволяли йому забути те, що він переживав у собі. Та він мав продовжити. Він вже не був певен, чим живе. Тільки розслідування змушували хоч якось втримувати зв’язок з реальністю. Джонатан не встиг нічого відповісти - Майкл уже простягнув йому тонку теку.

• Це те, що ми маємо поки що: коротке зведення з рації, фотографії з нагрудної камери копів. З місця - тільки чорнові нотатки. Тіло ще там. Судмедексперти чекають, поки ми приїдемо.