ЕПІЛОГ

Аліса Вершинська – генеральний директор компанії «Vireonexa»

Минуло два місяці відтоді, як турбаза «Живі простори природи» вперше офіційно відчинила свої двері. Зараз уже літо плавно перетікало в осінь, і саме життя навколо цієї землі ніби вирішило підтвердити нашу правоту. Дерева, які ще два з половиною роки тому були лише позначками на планах і надією у наших серцях, тепер колихали зеленими верхівками, наповнюючи повітря ніжним шурхотом листя. Земля під ногами більше не тріскалась від втоми та байдужості – тепер вона дихала глибоко і рівномірно, приймаючи кожен крок, ніби у відповідь на нашу турботу.

Будівництво завершилось із запізненням – рівно на три місяці пізніше, ніж було заплановано першочерговим проєктом, але коли я згадую ті дні, коли ми, втомлені, але сповнені віри, вперше прийшли сюди після того, як зупинили бездумні бульдозери й бетонні мішалки, я розумію – ці три місяці були невеликою ціною за шанс відродити землю. Тим більше, ці строки виявилися майже вдвічі коротшими за консервативні прогнози, якиі спочатку закладались антикризовими експертами та інвесторами.

Урочисте відкриття стало для нас справжнім святом – ніби випускний вечір після довгої й виснажливої навчальної сесії. Для гостей і преси ми підготували фотовиставку під простою, але промовистою назвою: «До і Після». Люди ходили від стенду до стенду, затримуючи погляд на кадрах, де колись лежали купи бетону й уламки арматури, і переводили очі на нові, знімки: ставків, що народилися на місці котлованів, свіжо прокладених доріжок з екологічного матеріалу, лавок і альтанок, що гармонійно вписалися в ландшафт. Час від часу хтось завмирав перед цими контрастами й просто тихо промовляв: «Це неймовірно». І тоді ми мовчки зустрічалися поглядами – я, Петро, Олег, Роман і навіть Артем Валентинович, який того дня намагався триматись осторонь, але не міг приховати щирої гордості.

Біля входу на базу розгорнувся невеликий ярмарок місцевих екофермерів, що приїхали зі своїми продуктами: свіжий мед у глиняних баночках, варення з шипшини й бузини, свіжий домашній сир, трав’яні чаї, аромат яких виливався над майданчиком легкою серпанковою хвилею. Люди купували щось, розпитували фермерів, і вперше за багато місяців це місце наповнилось голосами – не гострими, роздратованими суперечками, а живим, теплим людським гамором.

Тоді вперше місцева преса, яка так довго зображувала наш проєкт або як «скандал з нецільовими витратами», або як «чергову екологічну авантюру», змінила тон. Наступного дня після відкриття, я прокинулась від дзвінка Олега. Він із неприхованим хвилюванням у голосі сказав: «Ти бачила ранкові новини? Вони нарешті говорять про нас так, як ми того хотіли». Я відкрила планшет, і на головній сторінці місцевого інтернет-видання прочитала заголовок: «Пілотний прорив у симбіозі людини й ландшафту: турбаза "Живі простори природи" відкрила нову сторінку в історії екопроєктів». Я вдихнула глибше, відчуваючи, як усередині розливається спокійне тепло, ніби тіло нарешті вирішило повірити, що всі наші зусилля не були марними.

Хоча на самому початку шляху інвестори потрапили під справжній інформаційний каток – тоді, коли в мережу просочились світлини з розритими ямами, поваленими деревами й затопленими будівельними майданчиками – усе виглядало, як типовий приклад проєктної невдачі. Новини із заголовками на кшталт «Замість турбази – зона відчуження» розлетілись по екофорумам, і ми вже готувались до шквалу критики. Але, як то кажуть, переможців не судять. Коли база нарешті відкрилась – оновлена, гармонійна, жива – ми зробили із цього скандалу... символ. Піарники Neurodomox Systems оперативно перехопили ініціативу: «Як виглядала територія до нашого втручання – і що стало після». Фото "до" і "після" стали основою рекламної кампанії, а фраза: «Не вірите? Приїдьте і подивіться» – новим слоганом. І раптом навіть найскептичніші з коментаторів почали замовкати. Ми не спростовували критику – ми дали їй вирости в щось більше. У відповідь. У приклад. А самокомпрометуюча фотовиставка стала підтвердженням того, що інвестори нічого не приховують, а немов би відкрито все показують, тож які притензії? Природа збережена, все знаходиться у гармонії і балансі, всім добре, так і було задумано, а фото-які і були причиною скандалу, ось вони, – це лише проміжковий етап будівництва, узятий з «поганого» ракурсу.

Перші відгуки відвідувачів підтвердили нашу правоту: це було не просто місце для відпочинку, а справжній острівець, де люди могли насолодитись природою, відчути себе й навколишній світ, який відповідав їм м'яким шелестом трав, тихим дзюрчанням води та прохолодним подихом дерев. Я вперше відчула, що наші амбіції, ідеали і зусилля переплелись у щось живе, відчутне – в простір, який вже не потребував наших пояснень чи виправдань.

Того дня Петро підійшов до мене з легким рум'янцем на щоках, так, ніби він збирався сказати щось важливе, але замість слів він просто взяв мене за руку. Ми пройшлися тією алеєю, яку він колись креслив у своєму блокноті, й коли опинилися біля ставку, що колись був величезною ямою, він тихо промовив: «Дивно, правда? Колись тут була катастрофа, а тепер – життя. І ми це зробили, Алісо. Ти зробила». Я хотіла відповісти, що це зробили ми всі, але замість слів лише легко стиснула його долоню.

На небі з'явились перші зірки, а я стояла поруч з ним, відчуваючи, як довгий шлях, пройдений нами, врешті-решт повернув нас сюди – до самих себе. І, напевно, саме заради цього все й було задумано.

Коли я дивлюсь на свою фірму сьогодні, серце переповнюється спокійною впевненістю, змішаною з легкою гордістю. За ці пару місяців, що минули з відкриття «Живих просторів природи», «Vireonexa» перестала бути просто амбітним стартапом. Тепер це бренд, до якого тягнуться люди, які справді вірять, що людина й природа можуть співіснувати не лише на папері, але й у реальному, відчутному просторі.