Глава 21. Коли цифри поступаються гідності

Максим Саварин, інвестор проєкту «Живі протсори природи»

Я не народився багатим. Мій шлях почався у місті, якого вже майже немає на карті – шахтарське поселення на межі степу і руїни. Мій батько був інженером із гірким поглядом і постійною тишею в очах, на шахті, яка доживала останні роки, мати – лікарем у місцевій амбулаторії, вона кожного ранку дивилася в дзеркало, ніби в приціл: коротко, точно, без права на сумнів.

Коли мені було п’ятнадцять, я зрозумів: усе, що мене чекає вдома – це металеві двері, вологі підвали й постійне невдоволення батьків. Так сталося, що за роки життя у цьому місті вони накопичили в собі цілий букет моральних травми, які все частіше і частіше виливались у спілкуванні зі мною і один з одним. Я втік не фізично – розумово. Зубрив усе, що потрапляло під руку. Бізнес-плани, книги про стратегії, моделі ринків, я був готовий вивчати все, заради того, щоб вирватись з полону буденності та напівжебрацького існування, навіть вивчати інструкції до старих японських калькуляторів – аби лише вирватися з того, що мало назву життя, але не мало жодного сенсу.

Я мене не було можливості закінчити вищу освіту, але у двадцять п’ять я вже мав першу невеличку ІТ-компанію, яку продав, не моргнувши, щоб увійти в інвестиційний пул при одному з енергетичних консорціумів. Там я навчився головному: завжди мати сумнів – навіть у власній впевненості. Ризик – це не ва-банк. Це шахова партія, просчитана на десять ходів уперед, і кожна фігура – чийсь капітал.

Я скептик. Це не поза. Це щит. За ним я аналізую кожну цифру, кожен погляд, кожну паузу у голосі. Саме тому я став тим, ким є сьогодні – одним із ключових приватних інвесторів в еко-урбаністичних проєктах нової хвилі. Я не тільки вкладаю гроші. Я – один із тих, хто керує результатом, бо я знаю ціну кожному рядку в бюджеті.

Мене часто називають жорстким. Це правда. Але тільки тому, що я вже бачив, як занепадало моє  місто, як поступово перетворювалось на місто-привид. Я бачив як гниє земля, коли економлять на дренажі, як соціальні служби поступово покидають «економічно неблагоприємний район» і як брешуть у звітах, коли показують прибуток, ховаючи закриття дитячого садочку за трьома шарами презентацій проєкту з гучною назвою: «Модель динамічного розвитку міста».

Хоч насправді це була не модель розвитку. Це була інструкція до демонтажу міста – під виглядом прогресу.

«Оптимізація простору» – це коли зрізали сорокарічні каштани, які влітку ще давали тінь місцевим жителям, а взимку тримали тепло в дворі, – бо "заважають проєкту нової логістики". А потім на цьому ж місці – організовували сміттєвий майданчик на п’ятдесят баків із нержавійки.

«Оновлення логістики» – це коли замість дитячого майданчика клали бруківку для далекобійної автостради, яка мала з’єднати вантажоперевезення із трасою. І це не зважаючи на те, що в тридцяти метрах – звичайні жилі будинки, і це людям, що живуть там доведеться щоночі слухати, як лунають клаксони й скрежетять гальма.

«Заміна застарілих архітектурних рішень» – це коли житловий будинок обліплювали прибудовами, не лишаючи навіть простору для дитячої площадки біля під’їзду.

«Інфраструктурна ревіталізація» – це коли аптеку на розі замінювали на черговий фаст-фуд і облаштовували зупинку для далекобійників, бо вона краще вписувалась у «трафік нової молодої логістичної інфраструктури».

Вони не говорили «ми скорочуємо район до межі виживання». Вони казали:

– «Ми активізуємо урбаністичний потенціал за рахунок гнучкого комерційного каркасу».

Але між рядків усе читалось чітко: «Місто більше не для людей. Місто – для грошей».

А люди? Люди – додаток.

А, коли стане тісно – взагалі зайві.

Коли я збирав речі, щоб залишити місто, батьки мовчали. Вони сиділи на кухні, не сварили, не просили залишитися – просто пили чай, ніби нічого не відбувалося. Але я бачив. Бачив, як тремтить долоня мами, коли вона тримає чашку. Бачив, як батько, здавалося б, спокійно читає газету, але читає одну й ту ж саму сторінку вже втретє.

Вони боялися залишитися самі. Не через злочинність чи хвороби. А через тишу. Через старість, яка не спиралась ні на що, окрім звички щодня зранку вмикати чайник і вдивлятись у вікно, за яким більше не було міста – лише уламки і його імітація.

Я йшов із порожніми руками. Але вони дали мені останнє – ті тридцять тисяч гривень, на той час це було близько чотирьох тисяч доларів, які вони відклали «на чорний день». Не вагалися. Не питали, коли поверну. Вони все розуміли. Просто обійняли мене обоє – разом, так, як обіймають лише тоді, коли не вистачало слів.

Я пішов.

Але я пам’ятав. І через сім років – коли в мене вже була власна структура, кілька вдалих вкладень, команда, що працювала зі мною пліч-о-пліч – я повернувся до них не з грошима, а з ідеєю. Я не сказав: «Мама, тату, ось вам грощі». Я розумів, що тато, через свою гордість їх не прийме. Я прийшов на день народження свого батька і подарував йому путівку до санаторію, сказавши: «Нещодавно ми закінчили будівництво санаторія. Ліси. Повітря. Нормальні умови. Для мене було б честю, якби ви були одними з перших, хто у ньому буде відпочивати!».

Вони погодились, хоча я бачив – важко. Мама боялась чужих людей. Батько – не хотів здаватись слабким поряд з тим, хто звик перемагати. Але я не залишив їх просто у санаторії. Я оплатив команду: фахівці з психології старості, когнітивної терапії, емоційної підтримки. Навіть спеціального сімейного консультанта, який вів із ними майже щоденні бесіди – не про діагнози, а про страх, провину, втому.