Глава 20. Генеральний план відновлення

Начебто звичайний вівторок у офісі компанії Vireonexa, а з самого ранку тут вже кипить робота: скляні вікна офісу залиті прозорим світлом осіннього дня, але всередині все було пронизане напруженою тишею. У конференц-залі зібралася команда: Аліса Вершинська, її заступник Петро Калатур, та інженери Олег Берестовий і Роман Семенко. Не вистачало лише Олесі, яка трохи застудившись під час виїзду на об’єкт. Сьогодні вона працювала з дому.

 На столі розкидані плани території, схеми, стоїть пара ноутбуків з відкритими графіками, а в повітрі витає запах какао, яке хтось забув допити.

Аліса, генеральний директор Neurodomox Systems, сиділа біля широкого екрану, на якому було виведено відразу кілька графіків і технічних звітів. Її пальці напружено щось набирали на клавіатурі. Обличчя її майоріло сріблястими відблисками екрану. Вона гортала презентацію проєкту «Живі простори природи», ту саму презентацію, що мала переконати інвесторів у необхідності передати управління саме їхній фірмі. Слова мотивації та вигоди здавалися порожніми, поки не буде складено чіткого плану дій.

Петро Калатур, її заступник, повернувся з виїзду на будівельний майданчик і накреслив на білій дошці декілька схематичних ліній. «Ми маємо розуміти: зараз промисловий майданчик – це не просто купа недобудованих монолітів і болотяних калюж», – промовив він, його голос був твердим і рішучим. – «Це символ шансів і помилок одночасно». Всі погляди були звернені до нього.

«Зараз стан ділянки вражає хаосом», – продовжив Петро. Його темне волосся злегка присипали попелясті пасма пилу: він зранку ще раз побував на об’єкті і щойно повернувся з промплощадки. Петро описував все так детально, ніби проект мав ожити прямо перед очима присутніх: «Недобудовані каркаси й моноліти виступають з-під землі наче скелети гігантської істоти. Вода у котлованах стоїть непрозорою каламутною рідиною, а бур’яни проростають під прокладеними там перекриттями. Демонтовані, після останнього зсуву гірської породи, бетонні блоки звалені в одну кучу з викорчуваними раніше деревами – і ці дерева, хоч і суцільні рештки, розповідають історію: їх викорчували в хаотичному поспіху. Цей пейзаж не нагадує зелений парк; це арена проблем, залишених просто неба…». Він робив свій доклад емоційно, протягом сорока хвилин, а коли він закінчив у залі стало тихо, тільки відлуння кроків Петра по бетонній підлозі заповняло простір, а коли він зупинився, невеличку залу накрила тиша. Петро підійшов до ноутбука, що був під’єднаний до проектора і вставив у нього флешку.

Він увімкнув демонстраційний екран. На великому екрані з’явився контур майбутньої екопаркової зони, який Петро намалював швидкоруч, показуючи зміни на вже існуючих планах: кілька ставків, алеї, зарості лісопарків та осередок хай-тек-екосистеми посеред руїн. «Я схиляюся до того, щоб тимчасово згорнути будівництво», – сказав він, з любов’ю торкаючись стилуса, яким зображував свою ідею на екрані. «Що, якщо наповнити котлован водою – перетворити його на озеро? Так почати відродження території природи. Ми залучимо ландшафтних архітекторів, біологів, урбан-екологів. Уявіть собі: окремий штат спеціалістів – ботаніків, ірігаціонщиків, зоологів та гідрологів, які вивчать місцеві умови. Я вже записав попередній план із дванадцяти кроків відновлення. Дозвольте я його зараз озвучу і дещо, навіть, покажу.

Аліса Вершинська

Я сиділа навпроти, тримаючи в руках чашку вже охолонутого чаю, коли Петро знов підійшов до дошки. На столі перед ним – нотатник, з якого він зрідка зчитував щось дрібним почерком,  але більшість речей говорив прямо з голови – і, що найважливіше, він мав реальний план дій.

– Оцінка екологічного стану, – почав він, упираючись руками в край дошки. – Нам потрібні об’єктивні дані. Аналіз ґрунтів, повітря, води. Порахувати втрати, зафіксувати масштаби ураження, визначити ділянки, що ще зберегли природний баланс. – Його голос був не надто гучним, але в кожному слові звучала та сама впевненість, з якою він кілька місяців тому попереджав про майбутній крах проєкту.

– Далі – розчищення від будівельного сміття. Але не як завжди, не бульдозером усе підряд. Вибірково. Акуратно. З урахуванням того, які ділянки можна реанімувати, а які вже треба консервувати і готувати під інфраструктуру та засадження рослинністю.

Я помітила, як він трохи стиснув щелепу, переходячи до наступного пункту.

– Утилізація небезпечних відходів. Усе, що може просочитись у воду чи ґрунт – має бути вилучено. Не просто прибране, а утилізоване відповідно до чинного законодавства.

Він зробив крок убік, наче рухався стежкою, яку прокладає сам у своїй голові.

– Корекція ландшафту. Ми не маємо права просто “виправляти” – ми повинні підлаштовуватись до того, якою природа у цьому місці сама хоче бути. Працювати з нею, а не проти неї.

Я бачила, як його пальці ковзали по краю дошки, поки він креслив у повітрі форму наступного етапу.

– Створення ставків і біоочисних систем. Там, де залишились вириті ями, ми не повинні їх знову закопувати, це лише створить ще більше хаосу. Треба створити водні угіддя, які самі ж відновлять гідробаланс. Але треба закріпити берегів межі кореневою системою молодих дерев. Для цього висадити уздовж усіх берегових ліній додаткові насадження.

Він на мить подивився у вікно, але одразу повернувся до своєї думки:

– Висадка первинної рослинності. Піонерні дерева, трави, мохи – усе, що допоможе ґрунтам знову “дихати”. Те, що стримує ерозію і створює мікроклімат.