Глава 19: Команда мрії на виїзді

Будівля Neurodomox Systems

Полудень повільно стелився над містом, коли п’ятеро знайомих фігур з’явилися на фоні дзеркального фасаду будівлі «Neurodomox Systems». Їхні тіні тягнулись за ними, мов нагадування про те, скільки всього лишилося позаду — і скільки ще попереду. Аліса йшла першою, впевнено й стримано, мов людина, яка вже знає, чого хоче. Її сіре легке пальто лягало м’якими лініями по фігурі, а темно-синій шарф злегка розвивався від легкого вітру. Поруч крокував Петро — зосереджений, мовчазний, у простій куртці, з блокнотом і ручкою в правому нагрудному кармані цієї ж куртки. За ними, трохи позаду, ішли Олег і Роман — перший у чорній куртці з каптуром, і рюкзаком за спиною, в якому завжди був або ноутбук або планшет, другий — у кофті кольору гіркого шоколаду. Олеся завершувала колону — з папкою у руках.

— Ну що, готові? — запитала Аліса, не зупиняючись.

— Лише кілька місяців минуло, але як давно це було… — тихо відповів Петро.

Автоматичні двері ковзнули вбік, впустивши п’ятірку у головний хол. І майже одразу їх накрила тиша — глибока, стерильна, злегка гнітюча. У повітрі висів запах дешевої кави — гіркуватий, різкий. Відчувалось, що тепер ніхто не носить свіжопридбану каву, щоб поділитись в офісі та посмакувати новий аромат, почути думку інших, про новий смак. Десь у вентиляційній шахті глухо хрипів кондиціонер, мов старий астматик, що вже не справляється зі своєю роботою. Лише це й порушувало мовчання тищі. Але звуки тут були не дуже приємні.

Хол зустрів їх не так, як раніше. Раніше тут було світло — натуральне, тепле, відбите від дерев’яних панелей і вазонів у кутках. Тепер — усе приглушено, стерильно, мов у лікарні. Біла плитка блищала неприродним холодом, штучні лампи давали тьмяне світло з синім відтінком, а ресепшн стояв безлюдний. Відчувалося — місце вижило, але не жило.

— Угу, — озвався Роман, роздивляючись навколо. — Наче хтось натиснув delete на затишку.

— Delete і shift разом, — додав Олег крізь зуби. — Все тепле — прибрали. Щоб не заважало оптимізації.

Вони рушили вперед — до ліфта, що вів на третій поверх, у зону проектних груп. Коридор, яким ішли, був знайомий до сантиметра, і водночас — чужий. Зникли зелені панелі, декоративні мохи, що Олеся так старанно підбирала, коли долучилась до тодішнього тренду. Пропали настінні плакати з мотивуючими написами типу: «Майбутнє починається з природи», «Наш дизайн – як дотик природи до світу людей» — тепер замість них висіли стримані корпоративні правила: «доступ лише з бейджем», «перебування в офісі після 20:00 заборонене», «зона контролю якості». Усе — сіре, стерильне, мов оболонка, що забула, ким була раніше.

— Я розумію раціональність, — буркнув Роман. — Але ж не настільки ж вбивати дух простору.

Олеся зупинилася біля одного з вікон. За склом було видно двір, де колись росли квіти, які Петро  посадив власноруч. Вони хоч і вижили, але без дбайливої руки виглядали тьмяно і похмуро. Вона відвела очі.

— Зачекайте, — сказала Аліса. — Хтось іде.

З-за повороту з’явився чоловік — високий, худорлявий, у темному светрі поверх блідої сорочки. Так, колись вона була білосніжна і навыть зараз ще зберігала свій колір, але…, серед усього цього виглядала під стать офісу. Чоловік йшов повільно, у його рухах не було відчутно навіть натяку на рішучість. Волосся хоч і охайно зачесане, але було видно, що йому вже час навідатись до перукаря, під очима — синці. Але його очі… Їх не можна було сплутати. Євген Малевич. Колись впевнений у собі, амбітний, часто занадто вимогливий, але життєрадісний керівник, виглядав осунутим, змарнілим, мов недописаний абзац кинутої книги.

— Вітаю, — промовив він, зупиняючись за кілька кроків. — Ви… повернулися?

Ніхто не відповів одразу. Було в цій фразі щось не те — не звинувачення, не подив. Мов прохання. Мов «допоможіть».

— Привіт, Женю, — м’яко сказала Аліса. — Ми дізнались, що з проєктом проблеми. Прийшли на зустріч до генерального директора. Він мав і тобі сказати про це.

— Так, добре, — ледь кивнув він. — Ходімо до переговорної.

Петро помітив, як тремтить рука Євгена, коли той витягвав картку доступу. Ледь чутно клацнув замок. За мить двері відкрились, і перед ними розкрився знайомий хол. Хоча… ні. Тепер він був лише відбитком колишнього простору.

— Ми змінили структуру, — сказав Євген, помітивши їхні погляди. — Нові інвестори вимагають… конкретики.

Далі він мовчки повів команду коридорами офісу..

— Йому не аналітик потрібен, — пробурмотів Олег так, щоб не почув ніхто, окрім Петра, — а психіатр. І відпустка на три роки. Мінімум.

— Я все чую, — злегка усміхнувся Малевич. Але то була не усмішка, а згадка про неї.

— Вибач, — зітхнув Олег, відвівши очі.

Антон Савчук, ландшафтний дизайнер компанії "Neurodomox Systems"

Я сидів за своїм столом, впівока спостерігаючи за внутрішнім чатом компанії. Робочий день ішов до свого пікового моменту: одні ще щось друкували, інші вже вставали, щоб піти випити води чи віднести звіт. Шум був звичний, структурований. Не той, що надихає — але й не сперто–гнітючий, який відчувався останні кілька тижнів. Звичайний корпоративний день у офісі Neurodomox Systems.