Глава 18. Світло осені

Петро Калатур

Я прокинувся дуже рано, відчуваючи, що цей день має бути особливим. За вікном тихо шелестіло опале листя: гілки дерев у дворі втомлено схилилися під першим теплим осіннім вітерцем, наче вітаючи мене своїм ніжним дотиком. Ранкове сонце підкреслювало зелені та золоті барви природи, воно ласкаво торкалося мого обличчя, проходячи крізь верхівки дерев. Повітря було свіжим і пронизаним терпким ароматом ґрунту і яблук, а тиша навколо була легкою та спокійною. Ледь чутне потріскування гілок і м’який шепіт листя ніби промовляли: сьогодні очікується чудовий день з легкою присутністю осінньої чарівності.

Ця думка викликала усмішку на моєму обличчі. Я пригадав, як змінилося моє життя відтоді, як з’явилася Аліса. Вона навчилася чути світ своєю мовою: не так, як я, але глибоко та щиро, по своєму. Раніше, коли ми разом працювали над проєктами або гуляли у парку, я помічав, як її очі загоряються від дрібниць: наприклад, коли вона говорила про красу весняного парку,  де кожна гілка, здається, щойно прокинулася після довгого сну. Вона затримувалася біля кущів жасмину, вбираючи аромат, як спогад з дитинства, або ж милувалася тим, як вечірнє світло торкається пелюсток первоцвітів – ніби сонце обережно знову розфарбовує світ. Вона тоді почала помічати тендітні краплі роси на зеленому листі, мов коштовності, забуті кимось вночі. Вона навчилась помічати, як відбивається тінь пташиних крил на траві, а в повітрі ледь чутно гудуть джмелі. Саме тоді я зрозумів: що вона колись зможе відчути світ – побачити в природі не набір бездушних об’єктів, а живу істоту, яка промовляє до тих, хто готовий слухати. І, мабуть, саме ця здатність – чути красу у дрібницях – і поєднала нас.

Тепер вона ловила відчуття шелесту листя у парку, навчилася слухати тишу. Я був радий бачити, як у її очах з’являється трохи мого світу. Усе навколо навколо для неї наповнилось життям: я впевнений, що тепер вона відчуває, як птахи купаються у золотому сяйві ранку, а чай на столі тихенько наповнює кімнату своїм ароматом. Вона прийняла мене справжнього, без масок і сумнівів, і це було щастям, якого я не заслуговував. Навіть різниця у два роки між нами не мала значення: крок за кроком я відчував, що ми поступово пізнаємо один одного у цьому теплому світі, який оточує нас. Такої дівчини більше не знайти. Вчора я відчув це, коли «показав» їй дихання дерева, вона змогла торкнутись його суті, відчула його. Отже, на годиннику вже сьома ранку, я заварив на кухні ранковий чай і набрав номер свого колеги.

– Привіт, Олеже! – промовив я, почувши що він узяв слухавку, я намагався додати у голос таємничий натяк. – я вперше телефонував йому так рано.

– Що це ти такий гучний рано вранці? – роздратовано пробурмотів Олег у слухавці. – Щось трапилося, чи ти просто прокинувся у доброму гуморі?

– Насправді, так, – відповів я, стримуючи усмішку. – Прозвучить банально, але сьогодні – день народження Аліси. Подумав, може, влаштуємо їй невеличкий сюрприз?

– Та ну… справді? – перший відгук Олега був задумливим. Після короткої паузи я відчув, як він усміхунувся: – Наступного разу не телефонуй мені о сьомій ранку, дай мені виспатися, я раніше опів на восьму не прокидаюсь! – промовив він. – Але добре. Треба ж щось вигадати. Я з тобою. Де і коли збираємось?

– Чудово! – бадьоро промовив я. – Домовились, деталі розробимо пізніше. На зв’язку.

Розірвавши зв’язок, я злегка посміхнувся. Олежин легкий сарказм у голосі, як завжди, зняв частину хвилювання. Наступний дзвінок – дизайнерці Олесі.

– Привіт, Олеся! – привітався я яскраво.

– З чим тебе привітати? – відгукнулася вона у дзвінку з характерним ентузіазмом.

– Насправді, саме так, тільки не мене – сказав я. – У нашої Аліси сьогодні день народження. Я подумав організувати невеличку вечірку – святкування у кафе відкритого типу, недалеко від офісу. Ти приєднаєшся?

– Ой! – вигукнула Олеся зі сміхом. – Звичайно, приєднаюсь! Я за будь – який кіпіш. Що я можу зробити?

– Чудово. Думаю про прикраси: гірлянди з осіннього листя, затишний закуток. Як тобі ідея?

– Ой, це так мило, я згодна, до того ж в дусі нашої фірми! – зраділа вона. – Я вже уявила цю картину. Кафе біля парку, тепла погода, осіннє листя тільки починає жовтіти, воно саме для такого настрою. І пиріг можу спекти – наприклад, яблучний з корицею.

– Це було б ідеально. Дякую, Олеся, класна ідея!

Наступним набрав номер Романа.

– Привіт, Романе! – мовив я.

– Привіт, Петре! Щось цікаве і радісне я чую у твоєму голосі? – спитав він спокійно, з легкою посмішкою в голосі.

– У певному сенсі, так: сьогодні – день народження Аліси, – пояснив я. – Хочу зробити для неї невеликий вечірній сюрприз у затишному кафе біля набережної. Погода ще тепла, вирішив, що варто було б влаштувати все на свіжому повітрі.

– Ідея чудова, – погодився Роман. – Ти про те кафе з альтанками, дерев’яними лавками, з невеличкою територією і помірними цінами? Тераса поруч з водою, там буде затишно. Поговорю з адміністратором про столик. Пропоную все узгодити на шосту. В мене є його телефон. Я з дружиною і дітьми часто там буваю.

– Дякую, Романе! Домовилися.

Після дзвінків на душі стало світліше. З’явилось приємне передчуття. Кожен, кому я телефонував, не просто погодився допомогти – я відчув у голосах колег щиру зацікавленість, ледь стримуваний ентузіазм. Було зрозуміло: ідея святкування дня народження Аліси об’єднала нас не гірше, ніж будь-який спільний проєкт. Навіть Олег, хоч і буркнув по дорозі на роботу, коли ми з ним зустрілися, щось на кшталт «ти що, не міг попередити за день-два», насправді був радий долучитися. Його невелике незадоволення було звичним камуфляжем його реальних думок. Я знав: якщо він у справі – все буде чітко і весело. Цей хлопець непогано вміє створювати невимушену атмосферу в колективі.