Глава 17. Тріщини під фундаментом

Мені здавалося, ніби минула ціла вічність, а не три місяці. Три місяці відтоді, як Аліса, Петро та інші вийшли за двері, грюкнувши ними так гучно, що відлуння досі блукає коридорами. А я залишився. Я, Євген Малевич, новий куратор проєкту – великого, перспективного, багатообіцяючого… Тепер ці слова звучать як знущання.

Перший тиждень після тієї бурі минув у лихоманці. Я взявся до справ з гарячковим запалом – як людина, що отримала неочікуваний приз і боїться його втратити. Того ж дня генеральний потис мені руку і сказав: «Проєкт на тобі. Ресурси й повноваження – будь-які, тільки доведи справу до кінця». Я відчув і гордість, і тиск відповідальності одночасно, але запевнив: ми не підведемо.

Пам’ятаю, як наступного ранку зібрав тих, хто лишився, біля великого екрана з планом парку. Спробував говорити натхненно, підбадьорити: мовляв, ми продовжимо і зробимо проєкт іще кращим. Колеги слухали мовчки, хтось кивав, але очі їхні були порожні. Жодної іскри. Я вдав, що не помічаю настрою – вирішив, що головне зараз – діяти.

Команда майже розсипалася: чверть фахівців пішла за Алісою та Петром. Довелося терміново латати діри. З сусіднього відділу мені відрядили інженера і двох техніків – професіоналів, але чужих нашій ідеї. На місце Олега-програміста взяли аутсорсера – код він писав, але не переймався, для чого. Один із колишніх менеджерів лишився, але тільки через зарплату – чув, як він бурчав: «Розігнали фанатиків, тепер гребемо самі». Словом, люди були, але команди не стало.

Я спершу не звертав на це уваги. Аврал є аврал – думав, що потім розкачаємося. Головне – показати інвесторам результат. Щодня надсилав їм звіти, креслення, плани змін. Перший місяць промайнув у потоці задач. Ми переглянули архітектурний проєкт: вставили той злощасний торговельний центр на місце частини зеленої зони. Архітекторка Марина Олександрівна, що лишилась у проєкті, через силу перемалювала план. Я бачив, із яким болем вона викреслювала дерева і малювала парковку та крамнички. Вийшло, чесно кажучи, блідо й неживо. На місці колишнього гаю на схемі з’явився сірий прямокутник будівлі, а поряд – прямокутник паркінгу. Зона дикої природи звелася до тоненької смужки зелені по краях. Я дивився на той план і відчував порожнечу. Це вже був інший проєкт. Та не мені судити – інвесторам подобалося, вони схвально кивали.

Будівельники тим часом почали готувати ділянку. І тут проявилися перші тріщинки. Десь за місяць від старту я приїхав на майданчик перевірити хід робіт. Осіння прохолода вже пробиралася в повітря – літо скінчилося, почався вересень. Викорчовували пні там, де мав стояти ТРЦ. Пройшов повз стару липу – ту саму, що стояла в центрі «місця сили», як його називав Петро. Два великі дуби, що росли поруч, зрізали минулого тижня – стирчали свіжі пеньки. А липу вирішили поки лишити – вона стояла трохи осторонь будмайданчика. Гай, що був колись живим серцем парку, тепер скидався на цвинтар.

Бригадир, помітивши мій погляд, зітхнув: коріння липи пошкодили екскаватором, тож дерево, швидше за все, не переживе зиму. Він спробував підбадьорити жартом: «Місце звільняється – ще один кіоск поміститься». Мені не було смішно.

Минули півтора місяці. Проєкт просувався мляво, через силу. Я бачив, що люди працюють без душі. Дехто з нових виявився випадковим: один, що мав займатися смарт-системами, узагалі мало що в них тямив. Без Романа Семенка впровадження «розумного» парку забуксувало. Ми почали відставати від графіка. Папери з дедлайнами і кошторисами росли стосом на моєму столі. Я намагався їх розгрібати, але дедалі частіше ловив себе на думці, як легко Аліса колись вправлялася з подібною купою завдань. Інвестори дедалі частіше дзвонили генеральному – цікавилися, чому все так повільно. Раз навіть пан Савран набрав мене особисто.

– Усе йде за планом, Євгене? – запитав він ввічливо, але з прихованим невдоволенням.

– Так, Артем Валентинович, все під контролем. Є деякі робочі моменти, та нічого критичного, – відповів я, намагаючись звучати бадьоро.
– Сподіваюся, – коротко відрізав він.

Після того дзвінка мої долоні ще довго були вологі від нервів.

І тоді почали виринати попередження Петра Калатура – ті самі «дванадцять причин», на які всі махнули рукою. Спочатку дрібниці: на ділянці, де ми зняли шар моху й ґрунту під будівництво, з’явився неприємний запах затхлої вогкості, як із болота. Потім у тій зоні, де викорчували дерева, розплодилися комахи – мошкара, жуки. Раніше я такого там не бачив. Довелося викликати дезінсекцію, кропити хімією – а що вдієш, інакше майбутній «оазис» перетвориться на гадючник. Ця іронія била по мені: ми мріяли створити екопарк, а мусили труїти землю інсектицидами. Але що робити – інакше наш «оазис» поглинули б шкідники.

Далі – більше. У нижній частині парку, ближче до майбутнього озерця, почала застоюватися вода. Якось після дощу я по коліна вгруз у калюжу, якої раніше там не бувало: дренаж дав збій, бо ми порушили природні канали. Працівники тільки руками розводили. Довелося викликати геодезистів позапланово. Виявилося, що природні водні струмки, зачеплені нашими роботами, змінили напрямок. Паркова екосистема розбалансувалася.

Наприкінці другого місяця сталося кілька серйозних інцидентів. Спочатку обвалилася стінка котловану, виритого під фундамент ТРЦ. Того дня я саме сидів над звітом, коли пролунав панічний дзвінок із майданчика. Примчав – а там гуркіт, курява стовпом. Бригадир вхопив мене за руку й потяг до краю: внизу екскаватор наполовину засипаний землею, робітники метушаться. Я бачив переляк в їхніх очах. «Що тепер?» – спитав я, сам ледь ворушачи язиком. «Ритимемо наново, – похмуро відповів бригадир, – тільки спершу б ґрунт укріпити…». На щастя, ніхто не постраждав, але техніку пошкодило. Причину розслідувала комісія: ґрунти там перезволожені. «Дивина», – подумав я тоді похмуро, згадавши Петро́ві слова про потоки вітру, що підтримували вентиляцію ділянки. Ми викачали воду насосами, спробували укріпити ґрунт, але час було втрачено.