Глава 16. Новий корінь

Аліса Вершинська

Я сиджу на невеликому балконі своєї квартири, обхопивши долонями чашку теплого чаю. За перилами відкривається сірий ранок міста: машини повзуть вулицею, сонце лише починає підійматися над дахами. А в моїй душі – порожнеча й сум’яття.

Минуло кілька днів відтоді, як я залишила роботу. Ще тиждень тому я була успішною менеджеркою, навіть більше – директоркою з персоналу компанії середньої руки, яка потроху розросталась. Я довго й наполегливо йшла до цієї посади, віддала їй стільки сил… І от, в одну мить усе зникло. Залишилися тільки сумніви.

Я зробила це сама, свідомо. Ніхто не змушував мене кидати все й виходити з зали. Я могла б залишитися, прийняти умови генерального директора – тоді б зараз, як ні в чому не бувало, їхала до офісу на чергову нараду. Але я повстала. Я обрала протест – і втратила все, чого досягла.

Гіркий клубок підкочується до горла. Я відпиваю чаю, намагаючись заспокоїтися. Поряд на столику лежить мій телефон – мовчазний і байдужий. Ніхто не дзвонить. Ні колеги, ні керівник… навіть мама не знає, що сталося. В компанії я була «серцем», як сказав директор. А тепер мене там немає. Серце вирване – чи битиметься організм далі без нього?

Мама думає, що я на роботі. Я не наважилася зізнатися їй про звільнення – нехай поки що вірить, що в мене просто чергова відпустка чи лікарняний. Раптом я знайду вихід і все владнаю? Ці роздуми лише додають тривоги. Розклад мого життя, ще кілька днів тому був розписаний зустрічами та дедлайнами, тепер порожній. Це лякає, але водночас десь глибоко ворушиться іскра свободи.

Вітерець ворушить фіранку за моєю спиною. Я вдивляюся в ранкове небо і питаю себе: чи правильно я вчинила? Чи не зробила помилки, зруйнувавши кар’єру через емоції? Ворухнувся страх: а якщо Петро помилявся? Якщо справді проєкт можна було врятувати, просто прийнявши вимоги інвестора? Можливо, ми повелися як діти, що образилися і втекли…

«Ні», – кажу вголос сама до себе і щільніше загортаюся в легкий плед. Я добре пам’ятаю той день і свої відчуття. Це була не примха і не дитяча образа. Я не могла вчинити інакше. Надто важливим для мене став цей проєкт, надто близькими – люди, які ним жили. І якщо умовою його реалізації було зрадити саму ідею, то ми вже програли. Тому я й пішла.

Проте усвідомлення правоти не робить втрату легшою. Зараз, на самоті з власними думками, я відчуваю не гордість чи полегшення, а спустошення. Усередині ніби обірвалася тонка струна.

Я дістаю з кишені бейдж із логотипом компанії – машинально сунула його туди, повертаючись додому того дня. Тепер розглядаю пластикову картку на долоні. Моє ім’я, моя посада… Напис «HR-директор» холодно блищить. Колись цей бейдж був символом досягнення, а зараз – просто непотрібний шматок пластику.

Зітхнувши, кладу бейдж на столик і допиваю вистиглий чай. Що ж, рішення прийнято. Я пожертвувала кар’єрою заради принципів. Та що тепер? Як рухатися далі?

У квартирі тихо, занадто тихо. Раніше я мріяла про спокійний вихідний: без дзвінків, без термінових справ – відпочити вдома з книжкою. А зараз тиша гнітить. У голові калейдоскопом крутяться спогади про останні тижні: перший виїзд на ділянку, запал в очах команди, ідеї, що народжувалися щодня… Як усе було добре, поки не втрутилися гроші та амбіції.

Я сумно всміхаюся. Усе ж, незважаючи ні на що, той проєкт подарував мені щось важливе. Він познайомив мене з людьми, які горіли мрією. Цей проєкт дозволив у повній мірі розкритися Петру Калатуру. Спогад про його рішучий голос на презентації змушує мене випростатися. Його принциповість коштувала нам обом місць, але вона й надихає. Петро вірив у свою справу до кінця. І я теж повірила йому.

Думка про Петра пробуджує в мені тихий вогник. Я більше не директорка компанії «Neurodomox Systems» – факт. Але чи означає це, що все скінчилося? В душі щемить образа, проте десь там же тепліє і надія. Якщо старі двері зачинилися, чи не варто відчинити нові?

За кілька хвилин я вже не просто сиджу на балконі – я набираю номер. Телефон гуде довго, аж поки знайомий голос не відповідає:
– Алісо?

Моє серце радісно тьохкає від цих звуків.
– Привіт, Петре… Ти міг би зустрітися сьогодні зі мною? Нам треба поговорити.

Кафе біля парку

Вже через годину ми з Петром сидимо за столиком маленького кафе в міському парку. Довкола зеленіють дерева, пахне свіжоскошеною травою. Липневе сонце м’яко прогріває повітря. Я спостерігаю, як Петро неквапно розмішує ложечкою свою каву – здається, він трохи нервує.

Ще б пак: ми не бачилися з дня тієї фатальної презентації. Тоді, після звільнення, роз’їхалися додому – переварювати події. Я зателефонувала йому тільки сьогодні зранку, несподівано навіть для самої себе.

– Дякую, що прийшов, – кажу я тихо, перебираючи пальцями край чашки. У мене трав’яний чай – після пережитого не хочу нічого міцнішого.
– Звісно, – Петро підводить очі й всміхається кутиками вуст. – Як ти?

– Бувало й краще, – зізнаюся. – А ти?

– І я, – відповідає, – наче без шкіри ходжу.

Ми трохи мовчимо. У цій тиші – спільний біль втрати і взаєморозуміння. За кілька днів нарізно ми обоє відчули, чого вартувала нам та сцена протесту. Хоч я жалкую про багато речей, але не про те, що підтримала Петра.