Глава 15. Зелена зона конфлікту

Аліса Вершинська

Минуло три тижні відтоді, як геодезисти вперше виїхали на ділянку. Я повільно провела долонею по гладкій поверхні макету, ніби намагаючись відчути пульс нашого проєкту через картон і пластик. За вікном світило ясне ранкове сонце, починався новий робочий тиждень. Тепер у нас на столі лежав ретельно складений план – результат роботи всієї команди, яка за цей час стала майже родиною.

Останніми тижнями атмосфера в офісі була піднесеною і натхненною. Нові учасники, що приєдналися до нас на початку проєкту, вже влилися в колектив. Ми працювали як злагоджений механізм: ніхто не байдикував, усі горіли спільною метою. Я переглядала погоджені документи для майбутньої презентації. Кожен аркуш – затверджений протокол, схема, дозвіл – був плодом наших зусиль. Поряд за столом сидів Петро Калатур і схилишись над ескізом зон розміщення об’єктів водив олівцем по ватману, вносячи останні штрихи, і я бачила, з якою любов’ю він відточує деталі. План виглядав ідеально: гармонійне поєднання прогулянкових доріжок, інтегрованих з ландшафтом, озерця, що живиться природними джерелами, зон відпочинку, схованих у затінку дерев, житловий комплекс. Все на своїх місцях. Наш екопарк-простір мав стати справжнім оазосом на околиці міста.

– Готово, – тихо мовив Петро, підводячи очі. – Що думаєш?

Я нахилилася ближче, щоб розгледіти новий фрагмент. На плані під оливковою пастеллю зелені виднівся невеличкий куточок – «жива зона», як називав її сам Петро. Там мали залишити шматочок дикого лісу всередині парку, де б люди могли спостерігати природу в її первозданності. Це була його улюблена «родзинка» проєкту.

– Виглядає неймовірно, – щиро відповіла я. – Ти справді майстер своєї справи.

Він усміхнувся ледь помітно і відклав олівець. У цю мить двері нашого відділу відчинилися, і до кімнати зазирнула Олеся – молода дизайнерка з нашої команди.

– Алісо, Пете, уже час, – нагадала вона схвильовано. – Інвестори приїхали.

Моє серце прискорено забилось у грудях. Ми з Петром переглянулися. Ось і настав цей момент – ключова презентація перед інвесторами. Від неї залежало, чи повірять вони в наш проєкт настільки, щоб дати «зелене світло».

Ми швидко зібрали матеріали: я взяла папку з документами, а Петро обережно підняв із столу свій ескіз та рулон технічних креслень. Перед виходом я поглянула на макет – наче прощаючись з нашим затишним мініатюрним парком, що поки існував лише на картоні. «Все буде добре», подумки сказала я собі і приклала долоню до макету, ніби заряджаючи його своєю впевненістю.

Петро Калатур

Я зайшов до просторої конференц-зали трохи позаду Аліси, притримуючи двері, аби вона могла пронести макет і розкладені схеми. У великій кімнаті вже чекали троє представників інвесторів, що приїхали ознайомитися з нашим напрацюванням. Вони сиділи за довгим столом зі скла і металу. Я одразу звернув увагу на чоловіка в бездоганному сірому костюмі, що розмістився по центру. Він тримався впевнено, розмовляв з сусідом тихим, але владним тоном. Його карі очі уважно вивчали нас, щойно ми переступили поріг.

Праворуч від нього сиділа жінка років сорока, з акуратним пучком темного волосся і теплим, але професійним виразом обличчя. Вона переглядала наші роздаткові матеріали, що ми заздалегідь надіслали, і час від часу робила позначки в блокноті. Ліворуч розмістився кремезний чоловік у піджаку, який, здається, почувався дещо ніяково в цій офісній залі – можливо, це був логістичний менеджер, не звиклий до довгих презентацій.

У самому кінці столу, трохи осторонь від решти, сидів пан Колесник – той самий, із ким ми мали першу зустріч щодо проєкту. Він виглядав спокійним, навіть трохи відстороненим, спостерігаючи за всім з тією легкістю, яка властива людям, що вже прийняли своє рішення. На ньому був звичний темно-синій костюм без жодних акцентів, і в його очах, здавалось, читалася певна прихована іронія. Його ледь помітна усмішка, коли він помітив мене, була швидше жестом ввічливості, ніж щирою радістю.

Аліса привіталася першою, демонструючи притаманну їй впевненість:
– Вітаю, шановні, пані та панове, що ви до нас завітали.

– Доброго дня, – кивнув чоловік у центрі й теж підвівся. – Мене звати Максим Савран, я директор з маркетингу компанії-інвестора. Це – Марина Олександрівна, наш експерт з архітектури, і Олег Дмитрович, керівник логістичного відділу. Пана Колесника ви знаєте, але сьогодні він не буде приймати участь у прийнятті рішення комісією, адже саме він рекомендував вашу компанію до розробки і реалізації проєкту, ми вважаємо, що його думка може бути не об’єктивною.

Ми обмінялися рукостисканнями. Пан Савран потис мою руку міцно і навіть поблажливо плеснув по плечі, мов старого знайомого. Я лише чемно всміхнувся у відповідь, намагаючись приховати неприязнь до його надто самовпевнених манер.

– Ми раді представити вам результати роботи нашої команди, – почала Аліса після короткого обміну люб’язностями. Вона жестом запросила інвесторів сісти і сама розмістилася біля екрану, на який зараз мали виводитися слайди презентації. Я залишився стояти ближче до макету та ескізів – моя черга слова мала настати, коли дійде до деталей концепції.

На екрані з’явився титульний слайд з назвою проєкту. Аліса чітко й переконливо представила загальну концепцію: екопарк, де сучасні технології гармонійно співіснують із дикою природою. Її голос лунав гордо й переконливо, і я відчував піднесення, слухаючи її.