Глава 14. Виїзд на об’єкт

Петро Калатур

Ранок видався свіжим і погідним. Ми з Алісою їдемо вузькою асфальтівкою, що в’ється між полів і гайків, назустріч нашому майбутньому об’єкту. Я веду машину, а Аліса поруч гортає якісь папери – мабуть, узгоджувальні документи з інвестором чи списки обладнання. Вона ще вся в робочому настрої, в діловому костюмі й білій блузці, хоч я й попереджав вдягнутися зручніше. Усміхаюся подумки: нічого, природа швидко допоможе їй “відпустити” офісний ритм.

Від ранкового повітря трохи паморочиться голова – настільки воно свіже, настояне на пахощах роси й трав. Я опускаю скло на вікні, дозволяючи легкому вітерцю гуляти в салоні. Аліса підіймає очі від паперів і вдихає глибше.

– Ах, і справді добре, – промовляє вона, відкладаючи теку набік. – Аж не віриться, що за годину-півтора будемо на місці, яке досі бачили тільки на карті.

– Віриться, – усміхаюся я, відчуваючи легке хвилювання в грудях. – Для мене цей виїзд – наче… наче здійснення обіцянки.

– Обіцянки? – перепитує вона, дивлячись на мене з запитанням у погляді.

Я на мить замислююсь, підбираючи слова. Ранкове сонце м’яко сліпить очі, дорога попереду пуста.

– Так. Обіцянки, яку я дав собі, коли вперше почув про цей проект. – Я говорю неквапно, зосередившись і на кермі, і на спогадах. – Я пообіцяв собі, що якщо мені довірять це діло, я створю місце, яке об’єднає природу і технології у справжній гармонії. Місце, де кожен, хто приїде, відчує… відчує душу простору.

Аліса слухає уважно. Вона не сміється з моїх пафосних, мабуть, слів. Навпаки, я краєм ока бачу, як вона схвально киває.

– Це гарна обіцянка, Петре, – тихо каже вона. – І я певна, що ви її дотримаєтесь.

Моє серце стискається від вдячності. Довіра Аліси багато для мене значить. Я переводжу погляд на краєвид попереду. Ось уже видніються верхівки дерев невеличкого лісу, що оточує майбутню турбазу.

– Погляньте, – киваю я вперед, – бачите оті сосни на пагорбі? За ними – наш об’єкт.

Аліса витягує шию, вдивляючись. В очах – інтерес і, як мені здається, трішки хвилювання.

– Так, бачу, – мовить вона. – Серце частіше б’ється, чи мені здається?

Я злегка сміюся:

– Не здається. У мене теж.

Машина спускається з пагорба, і ми переїжджаємо невеликий дерев’яний місток через струмок – той самий “місток”, про який я згадував. Одразу за ним узбіччя дороги розширюється в ґрунтовий майданчик. Там стоїть білий мікроавтобус із логотипом геодезичної фірми. Біля нього – кілька чоловіків у яскраво-зелених жилетах і кепках, вони жестикулюють і про щось сперечаються, мабуть, про якісь налаштування обладнання для виконання зйомки.

Я зупиняю авто поруч. Щойно ми вийшли, як один із чоловіків – кремезний, років п’ятидесяти, з короткою стрижкою і добродушним обличчям – повертається до нас і розпливається в усмішці:

– Ого, а ми вже думали, ви заблукали!

– Та де там, Степане, – відповідаю я, прямуючи до нього з розпростертими обіймами. – Привіт, друже!

Степан Гридін – головний геодезист, з яким ми свого часу працювали на іншому проекті – міцно обіймає мене і плескає по спині.

– Рад тебе бачити, Петре! – вигукує він. – Не змінився анітрохи. Все той же хлопчина, що вміє бачити більше, ніж написано в кресленнях.

Я сміюся, почуваючись як удома. Зі Степаном легко – у нього чудовий гумор і золоте серце.

– А ти все той же, що жартує з самого ранку, – повів я. – Дякую, що погодилися терміново виїхати.

– Робота така, – відмахується Степан. – Нам лиш скажи “скарб на острові” – ми вже біжимо шукати!

Поки ми тиснемо руки і обмінюємося привітаннями, Аліса стоїть поруч, трохи осторонь. Степан нарешті звертає на неї увагу. Його очі хитро примружуються, і він запитує з усмішечкою:

– А це що, твоя помічниця, Петре?

Аліса ледь піднімає брови від такого припущення, але мовчить, чекаючи моєї відповіді. Я відповідаю спокійно, з ледь помітним жартівливим тоном:

– Швидше, учениця. Аліса Вершинська, знайомтесь.

Аліса простягає руку Степану:

– Дуже приємно, Аліса. – підхопила вона.

– Взаємно, – тисне руку Степан, трохи приглядаючись до неї з цікавістю. – Учениця, кажеш… Ну, щось мені підказує, що вчитись ви будете одне в одного.

– Це точно, – погоджуюсь я, підморгнувши Алісі. Вона відповідає легким усміхом, в якому я бачу розуміння і вдячність за те, що не назвав її “начальницею” чи “HR-директоркою”. Поки що вона – просто Аліса, і це добре.

Познайомившись із Алісою, Степан підкликає решту геодезистів: троє молодих хлопців років по двадцять п’ять - тридцять. Ми перекидаємося іменами: Максим, Олег і Назар. Вони трохи сором’язливо кивають Алісі (мабуть, подумали, що вона моя асистентка чи технік). Вона чемно усміхається у відповідь, але вирішила не розкривати легенду.

Настав час братися до роботи.

Я озираюсь довкола. Ми стоїмо перед в’їздом на територію, де невдовзі має постати туристично-рекреаційний комплекс – наш задум, наше бачення, наша майбутня турбаза. Наразі ж це просто широка ділянка землі – дванадцять гектарів чистого потенціалу. Зліва – змішаний ліс, що поступово переходить у густу соснову стіну. Справа – річка, що спокійно звивається по дну неглибокої долини. Її течія майже не чутна, але присутність відчувається: запах свіжості, легка вологість у повітрі, рідкісні спалахи відблисків крізь туман.