Глава 13. Співбесіди

Олеся Сергіївна Ковальчук

Олеся нервово переглядала своє резюме, сидячи у невеликій приймальні поруч із залою для переговорів. Ще кілька днів тому вона навіть не підозрювала, що потрапить сюди, на фінальну співбесіду у цю компанію. Вона міцно стисла пальцями край папки з портфоліо, щоб руки не тремтіли так помітно.

“Заспокойся,” – подумки сказала вона собі. – “Ти вже тут, тепер усе залежить тільки від тебе.” Попри самонастанови, серце калатало, мов пташка в клітці.

Нарешті двері відчинилися, і з кабінету вийшов молодий хлопець у діловому костюмі. Він скуто кивнув їй, ледь усміхнувся – його обличчя було блідим, але в очах світилась радість. Його, певно, взяли… Олеся провела хлопця поглядом: він швидко зник у коридорі.

– Олесю Сергіївно Ковальчук, – пролунав голос секретарки. – Вас запрошують.

Її серце зробило кульбіт. Олеся підвелася, намагаючись триматися впевнено. Все буде добре, промайнула думка. Вона увійшла до кімнати.

Приміщення виявилося просторим, із великим овальним столом посередині. За столом – четверо людей. Олеся одразу впізнала Алісу Вершинську, HR-директорку компанії, вона бачила її фото на сайті. Поряд із Алісою сидів Петро Калатур – про нього Олеся дізналася з таблички, що стояла перед ним: дизайнер середовища. Далі – двоє чоловіків: усміхнений пан у костюмі Олег Берестовий і технічний директор компанії, з пронизливим поглядом та бейджем Ігор Лісовий.

Четверо пар очей звернулися на неї. Олеся раптом відчула себе ніби студенткою перед суворими суддями. Але Аліса доброзичливо всміхнулася, запрошуючи:

– Вітаю, Олесю. Проходьте, будь ласка, сідайте. – Вона кивнула на стілець напроти.

– Д-доброго дня, – видвила з себе Олеся, знову набираючи повітря в легені. – Дуже рада… бути тут.

Вона швидко пройшла до стільця стільця і сіла навпроти цієї четвірки, поклавши перед собою папку з портфоліо. Помітила, що руки все ще тремтять, і переплела пальці на колінах, щоб це приховати.

– Не хвилюйтеся, – лагідно мовила Аліса. – Ми просто хочемо ближче з вами познайомитись. Розкажіть спершу трохи про себе: вашу освіту, досвід. Що вас цікавить у роботі.

Олеся кивнула. Звична співбесідна формула. Вона зробила вдих, випрямила спину і почала:

– Мене звати Олеся Ковальчук. Я закінчила Львівський політехнічний університет, спеціальність “Дизайн середовища”. Останні два роки працювала помічницею ландшафтного дизайнера в архітектурній фірмі. Ми займалися плануванням громадських об’єктів – парків, скверів…

Говорячи про знайоме, Олеся заспокоїлася. Слова полилися плавніше. Вона коротко розповіла про проєкти, у яких брала участь: реконструкція старого парку, озеленення дворів. Згадала, як координувала волонтерський проект зі створення міського громадського саду.

– У цих проектах я навчилася дуже багато, – підсумувала вона трохи тихішим голосом. – Передусім – що перш ніж виконувати графічне планування, необхідно оглянути сам об’єкт. При плануванні уявити себе на місці людини, яка буде взаємодіяти з цим об’єктом.

На цих словах вона зустрілася поглядом із Петром Калатуром, що сидів навпроти трохи скраю столу. Він схвально хитнув головою, а в його очах майнула зацікавленість. Олеся відзначила це, серце радісно стрибнуло. Можливо, саме він – її потенційний керівник, і саме він розуміє ці тонкощі “що значить осягнути призначення об’єкту, а потім вже займатись його проектуванням ”.

– Дякуємо, Олесю, – втрутився Олег Берестовий, усміхаючись кутиком рота. – Ви згадали: «осягнути призначення об’єкту». Це цікаво звучить. Можете навести приклад, як ви це робите? Ну, от приходите ви на ділянку – і що далі?

Олеся помітила ледь іронічну іскру в його очах, але голос був не злий – радше доброзичливо жартівливий. Він намагався зняти напругу. Вона вдячно вдихнула і відповіла, згадавши один випадок:

– Пам’ятаю, коли ми працювали над громадським садом, я прийшла на пустир, де він мав бути. Спершу нічого, крім бур’яну, там не було. Але я пройшлася – повільно, кілька разів – і прислухалася. Я відчула, де люди вже протоптали стежки, де вітер дме найбільше, а де тихий закуток із затишком. Ми не стали ламати ті природні стежки – ми їх облагородили, перетворили на доріжки. У вітряних місцях посадили захисні кущі. А в тихому закутку поставили лаву і висадили пахучі квіти.

Вона усміхнулася, згадуючи той проект. Комісія уважно слухала. Петро Калатур схилив голову набік, в його погляді з’явилося тепло. Аліса зберігала лагідну увагу. Ігор Лісовий злегка прищурився, ніби теж намагаючись уявити той сад.

– Здорово, – сказав Олег Берестовий. – Я б і сам хотів там посидіти.

Усмішки з’явилися на всіх обличчях. Олеся відчула, як напруга спадає, ніби хтось зняв важку ковдру. Вона навіть тихенько видихнула.

– У мене питання, – озвався технічний директор Ігор, гортаючи її резюме. – Ви працювали переважно з міськими проєктами. А наш проєкт – туристична база на природі, поруч ліс, річка. Як ви гадаєте, чим буде відрізнятися ваш підхід?

Олесина впевненість трохи захиталася під пильним поглядом Ігоря. Він виглядав суворіше за інших. Втім, питання слушне. Вона стисла руки на колінах і відповіла, добираючи слова: