Глава 12. Ефект присутності

Євгеній Малевич, директор департаменту інформаційних комунікацій повернувся з відрядження пізно вчора ввечері. Сьогодні вже п’ятниця. Зранку, переступивши поріг рідного офісу, він відразу відчув: щось змінилося. Зазвичай знайомий коридор зустрічав його буденною метушнею: приглушені розмови, телефонні дзвінки, чийсь поспішний цокіт підборів. Але цього разу атмосфера була іншою, ані відчуття ще ранково дрімаючого офісу, ані навпаки, суперечок. Усі, кого він бачив діяли якось … злагодженою? Майже… натхненною.

Малевич призупинився біля скляної перегородки, звідки добре проглядався відкритий простір, де розташувалася команда Аліси Вершинської. Та сама «команда мрії» – назва, яку він кілька днів тому із легкою іронією кинув у розмові з колегою. Тоді це звучало радше як жарт, навіть як скепсис. Але тепер, спостерігаючи за їхньою роботою, Євгеній ловив себе на думці, що в цьому прізвиську поступово з’являється інший відтінок.

За перегородкою кипіла робота, проте зовсім не так, як Малевич уявляв собі «авральний» тиждень підготовки до нового проєкту. Замість хаосу – чітка скоординованість. Кожен із членів команди займався своєю ділянкою: хтось переглядав креслення на екрані, хтось обговорював щось упівголоса, розгорнувши на столі карту, інші зосереджено стукали по клавішах ноутбуків. Не було ні сварок, ні метушні, ні біганини з розпачливими вигуками. Усі рухалися і діяли, мов добре налагоджений механізм, але цей механізм дихав життям та ентузіазмом.

Злагодженість цієї роботи притягувала погляди. Малевич помітив двох аналітиків із фінансового відділу, які зупинилися неподалік, перемовляючись і час від часу з цікавістю позираючи на “команду мрії”. За ними виглядала зі свого кабінету менеджер клієнтського сервісу: на її обличчі читався подив і… легка заздрість? З іншого боку коридору визирнула з дверей секретарка логістичного департаменту, щоб зайвий раз пройтися повз групу Аліси й підслухати уривки їхніх обговорень.

Євгеній чув уривчасті фрази: “…графік презентації готовий…”, “…необхідний програмний комплекс для налаштування буде придбано вчасно…”, “…геодезисти виїжджають у вівторок…”. Усе це звучало спокійно і впевнено. Він помітив Петра Калатура, який стояв над великим аркушем схеми і, зосереджено схиливши голову, слухав щось, що показував йому Ігор Лісовий – технічний директор. Поряд усміхнувшись жартував Олег Берестовий, жестикулюючи руками, ніби щось пояснював одразу двом молодшим співробітникам. Аліса Вершинська теж була тут: притулившись стегном до краю столу, вона слухала Олегову репліку і, здається, навіть стримано сміялася у відповідь. Її зазвичай спокійне обличчя зараз випромінювало натхнення.

“Неймовірно…” – мимоволі подумав Малевич. Ще тиждень тому назва “команда мрії” звучала для нього як сарказм. Але тепер… Дехто з співробітників компанії вже вимовляв ці слова з повагою. Ба більше, Євгеній чув, як бухгалтер учора в курилці зітхав, мовляв, шкода, що його не долучили до такого цікавого проєкту. Ще кілька людей з інших відділів буквально заздрять тим, хто зараз у команді Аліси. “От тобі й ‘команда мрії’,” – тихо пробурмотів він собі під ніс, не зовсім розуміючи, що відчуває з цього приводу.

Малевич випрямив плечі й обвів відділ Аліси прискіпливим поглядом професійного скептика. Він помітив на стіні плакат із яскравим написом "Живі простори природи"​ – так, здається, називається ця їхня авантюра з будівництвом турбази майбутнього. Стоси документів, креслення, кольорові наліпки, що виднілися звідусіль, – усе це вказувало на грандіозний обсяг роботи, виконаний за лічені дні. І що найдивніше – без видимого напруження. Ніби люди справді вкладали душу, а не просто виконували обов’язок.

Євгеній відчув, як у грудях закипає двоїсте почуття. З одного боку – здивування, навіть певне захоплення побаченим. З іншого – щось подібне до досади. Легкий укол заздрості, якого він не бажав визнавати.

Він рушив коридором далі до свого кабінету, намагаючись не видати емоцій. Дорогою думки самі собою повернули його до початку цього тижня.

У понеділок вранці, поки “команда мрії” вперше збиралася на нараду з генеральним директором, Малевич якраз їхав у потязі до Києва – у відрядження. Він пам’ятає, як опівдні йому зателефонував його помічник. Малевич узяв трубку, притиснувши телефон до вуха коротко сказав «Слухаю», та розсіяно продовжував розглядати пейзаж за вікном вагону.

– ​Пане Євгене, коротко доповідаю про ту зустріч, що ви пропустили, – бадьоро відзвітував помічник. – Там, здається, щось велике намічається. Пан Колесник буквально горить ідеєю: якась турбаза, нові технології, неймовірні амбіції нашого гендиректора взятися за цей проєкт…

Євгеній тоді лише хмикнув, відсторонено спостерігаючи за полями за вікном. “Турбаза? Нові технології? Ми таким ніколи не займались, до того ж на такому рівні. Генеральний директор ув’язався в чергову авантюру…” – подумав він, ледь стримуючи поблажливу усмішку.

– ​Зрозуміло, – відповів Євген сухо в слухавку. – Нехай без мене розбираються, мабудь зараз, як раз і формують «команду мрії». Я повернусь – тоді включусь, може чимось допоможу бідолахам, хто потрапить під виговор, коли цей проєкт полетить коту під хвіст.

Відключивши дзвінок, він із полегшенням відкинувся на спинку крісла. Щиро кажучи, він радів, що оминув цю потенційну халепу. “Турбаза майбутнього” – звучало надто пафосно і ризиковано. Такі проєкти легко розвалюються, а крайнім залишиться відповідальний виконавець. Що ж, Алісі Вершинській, мабуть, не пощастило – доведеться тягнути на собі цю ношу. Хоч би її не звільнили. Все ж таки доволі працьовита жінка. Малевич тоді був цілком задоволений, що це не його клопіт.