Глава 11. Коли речі починають говорити

Аліса Вершинська

Новий ранок зустрічає мене спокоєм. Я заходжу до свого кабінету раніше, ніж зазвичай, ставлю на стіл чашку свіжої запашної кави й усміхаюся кутиками вуст: здається, світ лагідно вітається зі мною. Вчорашній вечір досі відлунює теплом у моїй душі. Де б я не глянула, усе навколо ніби шепоче – ледь чутно, мелодійно, як ранковий вітерець у верхівках дерев.

Я проводжу долонею по гладкій поверхні столу. Ще місяць тому я б просто відчула прохолоду лакованої деревини під пальцями. Сьогодні ж мені здається, що стіл ніжно бурмоче щось привітне. Я всміхаюсь тихо сама до себе: от до чого я докотилася – розмовляю подумки з меблями. Але на душі так добре, що мене це зовсім не бентежить.

Попереду багато роботи. Гряде тиждень вирішальних співбесід, зустрічей, планування. Раніше, тільки згадавши про це, я відчувала б, як у грудях народжується тривога або азарт або відчуття виклику, або необхідність узяти документи і вивчити усе доступне про кандидатів, а не тільки їх резюме. Та не сьогодні. Сьогодні всередині мене – рівновага. Частина справ не є необхідною, я це відчуваю.

Я відкриваю ноутбук і швидко переглядаю пошту. Нічого критичного. Поки підлеглі збираються, вирішую написати короткий мотиваційний лист для команди – щось, що задасть тон нашій роботі. Пальці самі натискають клавіші, слова ніби ллються зсередини. Буквально за десять хвилин текст готовий: простий, натхненний, без канцеляризмів. Я перечитую і задоволено хитаю головою. Колись би я вирівнювала кожну фразу годинами, тепер же просто дозволила собі писати від серця – і все вийшло.

Пора скликати команду.

За пів години у великій конференц-залі збираються обрані співробітники – наш кістяк проектної команди. Серед них я бачу знайомі обличчя: технічний директор Ігор Лісовий; Олег, мій невгамовний айтішник; Антон із відділу маркетингу; Люба з техпідтримки; дизайнер інтерфейсів Софія; верстальник Кирило, моя незмінна секретарка Катерина, Петро Калатур та інщі.

Колеги перешіптуються – я відчуваю загальну напругу в залі. Ще б пак: їх зібрали ні світ ні зоря, усі знають, що буде щось важливе. Я тихо зачиняю двері й виходжу до столу, зупинивши погляд на кожному. Дивно, але я не відчуваю ані крихти хвилювання. Все відбувається зовсім не так, як завжди перед важливими промовами. Мені спокійно – і від цього в душі розквітає впевненість.

– Доброго ранку, колеги, – вітаюся я, і в голосі мимоволі звучить тепла інтонація.

Люди, здається, трохи здивовані моїм спокійним тоном, але відповідають дружним: «Доброго ранку».

– Ви, певно, здогадуєтесь, чому я вас зібрала, – продовжую я, сівши за стіл і жестом запрошуючи всіх зробити те ж саме. – Попереду у нашої компанії дуже важливий проект. Настільки важливий, що керівництво дало добро на створення окремої проектної команди і розширення штату.

Я бачу, як Ігор ствердно киває – він в курсі, звісно. Інші переглядаються. В очах деяких загоряється іскра ентузіазму, у декого – тінь остраху перед невідомим. Я чудово це розумію. Ще недавно і сама боялася б. Але тепер – ні.

– Сьогодні у нас починається підготовчий етап, – кажу я. – Перед тим, як до нас приєднаються нові фахівці, ми маємо зробити кілька речей своїми силами. Нам потрібно підготувати інформаційні матеріали для майбутніх співбесід – щоб кандидати розуміли, з чим матимуть справу. Також треба скласти технічне завдання для геодезистів, яких ми вже залучили. Крім того, ми почнемо попереднє планування території за наявними матеріалами – поки без деталей, але щоб мати загальну картину. І, звісно, важливо проаналізувати інфраструктурні рішення: інтернет, енергомережі, екосистеми “розумного озеленення” простору тощо.

Я спокійно перелічую всі завдання, а сама дивлюся на колег. Ще вчора такий список навантажив би їх гірше за мішок цегли – бачу це по напружених плечах Софії і нервовому постукуванню ноги Кирила. Але, здається, мій власний настрій їх врівноважує. Принаймні Ігор поглядає на мене майже з подивом: в його очах читається питання “Ти точно не нервуєш?”. А я – справді не нервую.

– Розподілимо перші обов’язки, – оголошую я. – Антон, ти відповідаєш за інформаційний пакет для кандидатів. Зроби брошуру чи презентацію – як тобі зручніше – щоб там коротко було про проект, про команду і про очікування від нових людей.

Маркетолог киває, одразу відкриваючи свій блокнот. Я помічаю: він навіть трохи усміхається.

– Любо, – звертаюся до фахівчині з техпідтримки, – ти в нас знаєшся на документації. Допоможеш мені скласти технічне завдання для геодезистів. Там нічого складного, все в межах стандарту, але треба упевнитися, що ми вкажемо всі особливі побажання.

– Добре, зробимо, – відгукується Люба, і в голосі її бринить ентузіазм.

– Софіє, – перевожу погляд на дизайнера інтерфейсів, – знаю, що ти дуже творча людина. Ми з тобою займемося ескізним плануванням території. Не лякайся, архітектурного від тебе не вимагатимемо, але треба, так би мовити, “накинути” бачення: де у нас приблизно що буде, які зони. Як графічному дизайнеру тобі буде легше візуалізувати наші ідеї.

– Я спробую, – усміхається Софія. – Це навіть цікаво.

– Кириле, – звертаюся до верстальника, – ти у нас технічний і уважний до дрібниць. Допомагатимеш Ігорю збирати технічні вимоги по інфраструктурі. Все, що стосується мереж, серверів, камер, “розумних” систем – твій коник. Працюватимеш у зв’язці з Олегом, він у цьому дока.