Глава 10. Два місяці і два Сонця

Аліса Вершинська

Ранок. За вікном мій знайомий краєвид офісного двору, але сьогодні я дивлюся на нього по-новому, підмічаючи невловимі зміни, і в останній час, так кожного ранку. Вчора ввечері керівництво офіційно дозволило мені розширити команду для нового проєкту, і тепер настав час діяти. Відлік пішов на тижні – ні, навіть на дні. Мені знов треба з головою поринути у роботу.

Після ранкових процедур, я збираюсь і через годину вже на роботі.

У моєму кабінеті тихо гуде комп’ютер. Переді мною – список вакансій, які треба негайно закрити: архітектор-планувальник, ландшафтний дизайнер, консультант із впровадження smart-систем... Я веду пальцем по екрану, додаючи до списку ще одну позицію: інженер з екологічних технологій. Про всяк випадок. Хай краще буде запас, ніж потім метушитися.

На мить я зупиняюся, розуміючи, наскільки амбітний обсяг роботи мене чекає. Чи впораюся? Чи вистачить часу знайти потрібних людей, провести співбесіди, запустити всі процеси? Серце стискається від сумніву. Але я швидко відганяю ці думки. Ні, зараз не час вагатися. Треба діяти – швидко і точно.

Видихнувши, я підводжуся з-за столу і прямую до відчинених дверей свого кабінету.

– Катю, зайди на хвилинку, будь ласка, – звертаюся до секретарки, яка сидить у приймальні.

За хвилину Катерина з’являється на порозі з блокнотом напоготові. Вона – мій надійний помічник у всіх організаційних справах.

– Потрібно терміново підготувати оголошення про вакансії, – кажу без прелюдій. – Ось список позицій. Розмісти їх на сайті компанії і на всіх профільних платформах якнайшвидше.

Катя уважно записує, киваючи.

– Також зв’яжися з бухгалтерією: нам треба буде оформити нові контракти в прискореному режимі. Щоб без бюрократії – максимально швидко, – додаю я, зустрічаючись з нею поглядом. – Скажи, що це узгоджено з вищим керівництвом.

– Зрозуміла, – відгукується вона і одразу виходить виконувати доручення.

Я знову сідаю й на хвильку заплющую очі, приводячи думки до ладу. План такий: сьогодні до кінця дня відібрати кандидатів, завтра розіслати запрошення, а з наступного тижня – марафон співбесід. На це все накладаються ще внутрішні наради, технічні завдання для команди...

Встигну. Просто не маю іншого вибору.

Я набираю внутрішній номер Олега. Він відповідає майже миттєво, голос бадьорий і енергійний:

– Слухаю, пані директорко! Чим можу прислужитися на благо корпоративної доблесті?

Тільки Олег умів так тонко балансувати між жартом і ввічливістю – щоб навіть формальне звернення прозвучало тепло і викликало на обличчі щиру усмішку замість докору.

– Олеже, піднімайся-но до мене, маю роботу, – відповідаю я, намагаючись зберігати діловий тон, хоч голос мимоволі теплішає.

За кілька хвилин у кабінеті з’являється високий хлопець у яскравій футболці з принтом у вигляді мікросхем. Це наш програміст і доволі відкритий хлопець, Олег Берестовий. Позирнувши на мене лукаво, він киває на список вакансій на моніторі:

– Не згориш на роботі, бос?

– Не маю такого плану, – відповіла я, вказуючи йому на стілець поруч зі столом. – Дивись, що в нас тут. Потрібно якнайшвидше знайти людей на всі ці позиції.

Олег присвистує, пробігаючи очима список.

– Шикарно. Вчора штат був мінус два, а сьогодні нам потрібні плюс п’ять? – хитро мружиться він.

– Сам знаєш: великий проект. Часу обмаль, але нам дозволили підсилитися, – пояснюю я, відкриваючи теку з резюме, які HR-відділ уже відібрав попередньо. – Допоможеш?

– Звісно, – охоче киває він. – Хто, як не я, відбере нам найталановитіших... і найкрасивіших? – додає з винуватою усмішкою.

– Не смішно, – сую йому стос паперів.

Ми починаємо переглядати резюме одне за одним. Спершу панує напружена тиша: я зосереджено читаю рядки досвіду і навичок, стараючись нічого не пропустити. Але довго так тривати не може – не в присутності Олега.

– "Закінчив Гарвард з відзнакою, останнє місце роботи – Google, – театрально зачитує він одне з резюме. – Шукає можливості повернутися в Україну". Хм, що скажеш?

– Що ж, непогано... – починаю я.

– Ага, надто непогано, – фиркає Олег. – Я б такого навіть на співбесіду не кликав.

Я здивовано підіймаю очі:

– Чому?

– Та тому що втече через місяць. Тут явно «золотий» хлопець – погрівся і знову шукатиме щось за кордоном. Нам зараз не до експериментів з плинністю кадрів.

Я вагаюся. Можливо, він має рацію. І справді, блискуче резюме – не гарантія відданості проєкту.

– Ось, тримай, – Олег протягує мені наступний папірець. – Куди цікавіший персонаж: не Гарвард, а наш Політех, але бачиш, три роки волонтерив у еко-проектах, поки працював інженером. Для нашого задуму – саме те. Головне, аби не згорів на роботі, Алісо.

Я усміхаюся і відзначаю резюме в стопці: цього кандидата покличемо на співбесіду.