Глава 9. Нова посада

Петро Калатур

Я щойно отримав повідомлення від Аліси Вершинської, нашої HR-директорки: мене просять зайти на повторну співбесіду. Повторну... Це слово змусило мене зупинитися посеред коридору з папкою документів у руках. Я пам’ятаю свою першу співбесіду це було лише пару місяців тому – тоді, щоправда, все пройшло не так, як я сподівався. Моє резюме не дуже вразило  Алісу Вершинську, і замість посади дизайнера мене взяли тимчасовим офісним кур’єром. Я погодився – мабуть, доля дає час довести на ділі те, що не поясниш словами.

І ось тепер – повторна співбесіда. Щось змінилося. Я відчував це ще до того, як прочитав повідомлення: сьогодні офіс мовби сам готувався повідомити якусь новину. Ще зранку я ловив у повітрі ледь помітну хвилю збудження. Навіть стіни, здавалося, вібрували від нетерплячки.

Я неквапливо рушаю до кабінету Аліси. Не тому, що зволікаю – просто прислухаюся дорогою до "мови" офісу. З кожним кроком усе чіткіше чую знайомий хор звуків: кондиціонери рівномірно гудуть, переганяючи прохолодне повітря; десь у віддаленому крилі будівлі постукує кроками охоронець; двері ліфта на кілька секунд застрягають, скриплять – певно, хтось заносить габаритні коробки із матеріалами. Усі ці звуки для когось будуть просто фоновим шумом, але для мене – як репліки мовчазних співрозмовників.

Ось вентилятор над головою злегка завиває – у ньому вчувається легка тривога. Петлі сусідніх дверей риплять особливо різко, ніби нетерпляче: чекання. І водночас у повітрі вловлюю тонкий аромат свіжозвареної кави – мабуть, хтось із відділу маркетингу пригостив колег. Цей гіркувато-теплий запах додає відчуття піднесення, очікування чогось нового. Офіс сьогодні схвильований, трішки напружений, але схвально налаштований. Збудження, тривожність, очікування – такий настрій будівлі відлунює в кожному звуці.

Біля дверей кабінету я зупиняюсь, роблю глибокий вдих. Металева ручка дверей ледь тепла на дотик – отже, кілька хвилин тому її вже хтось стискав у знервованих пальцях. Можливо, сама Аліса виходила з кабінету, вагаючись перед розмовою. Я обережно стукаю і чую коротке «Заходьте».

У кабінеті просторо і світло. Великі вікна на всю стіну впускають розлите по небу вранішнє сонце. Аліса сидить за столом, спина рівна, руки схрещені на колінах. Її обличчя, завжди стримане, сьогодні видається мені іншим – здається, вона ледь помітно нервує. Проте коли я заходжу, вона усміхається професійно ввічливо:

– Петре, дякую, що знайшли час прийти.

– Власне, я завжди тут, –відповідаю я і присідаю на край стільця навпроти.

Вона киває, погоджуючись. Кілька секунд ми обоє мовчимо. Я відчуваю: Алісі складно почати. Вона зустрічається зі мною поглядом. Її сірі очі сьогодні не такі холодні й впевнені, як зазвичай. У них є сумнів… і надія.

– Ми розпочинаємо новий важливий проєкт, – починає вона офіційним тоном. – І нам потрібна сильна команда.

Я уважно слухаю, майже не рухаючись. Вентиляція під стелею рівномірно шумить, підбадьорюючи: все йде своєю чергою.

– Я переглянула ваші матеріали, – продовжує Аліса і, затримавши погляд на моїй реакції, додає: – Ваші старі проєкти, дизайнерські концепти, ескізи…

Моє серце калатає трохи швидше. Невже вона всерйоз зацікавилась моєю дипломною роботою, яка тоді так і залишилася непрочитаною до кінця?

– Мушу визнати, тоді, під час першої співбесіди, я могла недооцінити дещо важливе, – каже вона тихіше, ніби зізнається. – Ви мислите нестандартно. Спершу це здалося нам… мені… надто абстрактним і непрактичним і навіть, трохи фентезійним. Але тепер я бачу, що є проєкти, де необхідно використовувати Ваш підхід, він є найкращим з можливих. Цей новий проєкт саме такий.

Вона робить паузу. Я помічаю, як Аліса переплітає пальці рук, відкладаючи у бік свою звичну холодну впевненість. Мій внутрішній слух вловлює її легку нервовість, але разом з тим – щире бажання знайти спільне рішення.

– Отже, – вона вирівнює спину й говорить вже більш діловито, – я хотіла б обговорити з вами можливість перейти з посади кур’єра на посаду дизайнера інтер’єрів і середовища у цьому проєкті.

Вона вимовляє цю фразу, і в повітрі наче дзвенить тиша. Я кілька секунд переварюю почуте. Звісно, у глибині душі я сподівався на подібне, але все одно новина застає мене зненацька.

– Дизайнера інтер’єрів і середовища… – повільно повторюю я. Від самого звучання цієї посади мені трохи ніяково.

У голові спливають старі сумніви. Я пригадую, як після університету марно оббивав пороги дизайнерських фірм, як скрізь вимагали чіткого дотримання ТЗ і креслень. Мої ж підходи здавались роботодавцям надто дивними. Тоді я зарікся: більше не буду “малювати повітря” в офісі, де мене не розуміють.

– Я розумію, що це саме те, чого ви прагнули, – каже Аліса, помітивши мою паузу. – Ми пропонуємо вам реалізувати свої ідеї. Звичайно, офіційно це посада дизайнера… Але фактично мова про створення гармонійного простору навколо нашого нового об’єкта і територій, що виділять під проектування.

Вона обирає слова обережно, ніби підлаштовується під мою власну лексику. Я це ціную. Проте перш ніж погодитися, мушу пояснити, що мене непокоїть.

– Дякую, пані Алісо, – відповідаю спокійно. – Пропозиція дуже приваблива. Але дозвольте відвертість.