Глава 8. Пропозиція, від якої не відмовитись

Аліса Вершинська

Минув місяць від нашої першої прогулянки з Петром у парку. За цей час наше спілкування стало неголосним ритуалом, маленькою таємницею посеред буденності. Раз чи два на тиждень, після роботи, ми з Петром непомітно виходимо з офісу разом і йдемо кудись пішки: до того ж парку або просто вулицями старого міста. Ми багато мовчимо під час цих прогулянок. Іноді перекидаємося кількома словами про день, про погоду, але здебільшого я прислухаюся до світу навколо, а Петро поруч ненав’язливо підказує мені нові ноти в цій мелодії життя.

У самому офісі ми тримаємо дистанцію. Я, як і раніше, поводжуся з Петром офіційно: він підносить мені документи чи розвозить папери, я коротко дякую – і все. Ніхто б і не подумав, що після роботи ми можемо разом пити чай у вуличній кав’ярні чи спостерігати за появою першої зірки в небі над набережною. Я боялася пліток, тому вдень навіть зайвого погляду собі не дозволяла. Та й він поводився дуже професійно. Лише іноді ми випадково зустрічалися поглядами серед офісного шуму. Між нами встановилося мовчазне порозуміння. Петро став для мене свого роду наставником у новому світі відчуттів.

Повинна сказати, ці кілька тижнів навчання були непростими. Я звикла здобувати знання через книги чи тренінги, а тут зовсім інший підхід: відчуй, прислухайся, довірся інтуїції. Спершу мені давалося це важко. Але з часом я почала помічати маленькі перемоги. Наприклад, одного разу під час прогулянки я раптом уловила легкий тріск у дерев’яному містку ще до того, як ми на нього ступили. Я зупинилася й сказала: «Там щось не так». Петро кивнув – і справді, одна дошка почала прогнивати, він точно вказав яка. Потім схвально усміхнувся, а я почувалася, як відмінниця, що отримала свою першу п’ятірку з нового предмета. Іншим разом у офісі я звернула увагу, що вазон у кутку «похнюпився» – листя опустилося, хоча поливали його вчасно. Я згадала уроки Петра, переставила квітку ближче до вікна, обтерла листочки. І наче диво: за годину вона підняла листя й виглядала бадьоріше. Такі дрібниці, може, й смішні комусь, але для мене вони стали знаками: я потроху вчуся чути тихий шепіт речей. Кожен такий епізод надихає мене неймовірно.

Змінилася і я сама. Помічаю, що стала спокійнішою. Те, що раніше могло мене вивести з себе – припустімо, запізнення підлеглого чи грубе слово замовника – тепер сприймаю рівніше. Я навчилася робити паузу, вдихнути-видихнути й лише потім реагувати. Колеги жартують, що «нашу Алісу наче підмінили – стала м’якшою». І справді: я частіше усміхаюся людям, мені легше сказати тепле слово підтримки. Увага до дрібниць, які відкрив мені Петро, допомагає і в роботі з персоналом: я швидше вловлюю настрій команди, бачу, хто перевтомився, кому потрібна допомога. Ніби налаштувала тонкі антени на хвилю емоцій і гармонії.

Щоправда, є одна річ, яку маю прояснити для себе самої. Мої почуття до Петра... Вони не романтичні. Дехто, мабуть, подумав би, що я закохалася в нього – адже саме через нього мій світ перевернувся. Але це не любов. Я відчуваю до нього величезну повагу, вдячність, навіть захоплення – так, ніби зустріла духовного вчителя або дуже мудрого друга. В його присутності мені тепло й легко, але в грудях не палає той вогонь з присмаком пристрасті, що я хоч і час відчасу, але все ж таки відчувала у колишніх моїх стосунках. І знаєте, мене це влаштовує. Я не шукаю в ньому партнера для романтики – я знайшла наставника і друга. Петра також, здається, цілком задовольняють наші вечірні бесіди про душу речей і невимушені мовчання. Наша близькість іншого роду – не дотики й пристрасті, а спільне відчуття маленьких чудес навколо. Це дуже цінно, і я бережу це в собі.

Сьогодні зранку, щойно я прийшла до офісу, секретарка повідомила новину: пан Колесник, той самий інвестор, що колись впав зі стільця на нашій презентації, має зайти до нас о дванадцятій. Ця звістка змусила мене похвилюватися. Після того прикрого випадку зі стільцем у нас із ним були дещо натягнуті стосунки. Проте він таки профінансував один із наших другорядних проєктів. Ми справились на «відмінно». А тепер, схоже, буде справжній проєкт, що можна вважати викликом.

О дванадцятій у переговорній зібралися всі ключові особи компанії: я, генеральний директор Артем Валентинович Мельнур, технічний директор Ігор Лісовий і керівник дизайнерського відділу. Пан Колесник прибув точно за розкладом. Зайшов із усмішкою – виваженою, діловою. Сивувате волосся, дорогий костюм, впевнений погляд людини, що тримає все під контролем. Ми привіталися, обмінялися люб’язностями. Я помітила, що він розглядає нас, ніби оцінює, чи готові ми до чогось масштабного. В його очах читався якийсь прихований задум і легкий виклик.

– Я маю пропозицію для вашої компанії, – почав він після преамбули про успіхи та співпрацю. – Проєкт великий і нестандартний. Відпочинкова турбаза, але не проста, а з акцентом на сучасні технології й водночас на єднання з природою.

Ми переглянулися заінтриговано. Пан Колесник розгорнув на столі ескізні плани території: ліс, озеро, десяток будівель і зон відпочинку.

– Ось ділянка, – продовжив він. – Хочу створити на ній інноваційний комплекс відпочинку. Мінімум капітальних будівель, максимум інтеграції з природним ландшафтом. Технічно – це виклик, бо передбачає багато новаторських рішень.

Говорив він упевнено, чітко. Я дістала свій робочий нотатник і почала занотовувати ключові моменти. Пан Колесник тим часом описував, чого очікує:

– Перше: розумне освітлення. На всій території – ліхтарі з датчиками руху та освітленості, що автоматично регулюють яскравість. Увечері – м’яке тепле світло, що не заважає зорям і природі, а коли нікого поруч немає – світло приглушується для економії.