Глава 7. Стежками невідомого

Аліса Вершинська

Ми з Петром повільно йдемо вбік міського парку, що розкинувся неподалік від офісу. Навколо вже спадають вечірні сутінки. Я тримаюся поруч, намагаючись зберігати видимість спокою. Зовні ми, мабуть, виглядаємо як двоє колег, що вирішили пройтися після робочого дня – нічого дивного. Я навіть придумую собі пояснення: свіже повітря корисне після цілого дня за комп’ютером, прогулянка допоможе провітрити думки. Але всередині мене клекоче хвилювання. Серце то стискається, то пускається галопом, ніби я крокую не знайомою алеєю, а канатом над прірвою. Я крадькома зиркаю на Петра. Він іде тихо, його обличчя спокійне, погляд зосереджений десь удалині. Наче слухає якусь далеку мелодію, не звертаючи уваги на буденний гамір довкола. Ця його зосередженість трохи заспокоює мене: принаймні не треба підтримувати розмову. Та й про що б ми говорили? Про погоду? Про роботу? Дивно, але зараз мені зовсім не хочеться обговорювати черговий проєкт чи ставити йому запитання. Я просто йду поруч і вчуся мовчати.

Ось ми звертаємо за ріг, і міська вулиця залишається позаду. Нас огортає затишний напівморок парку. Вечірнє сонце ще золотить верхівки дерев на прощання, але внизу між стовбурами вже клубочаться довгі тіні. У повітрі пахне нагрітою за день травою і легкою вологою землі. Я вдихаю глибше – справді, повітря п’янить свіжістю. Скільки ж часу минуло, відколи я просто гуляла в парку без мети? – повторно запитала я себе. Згадати складно. Зазвичай у мене або ділові зустрічі, або спортзал, або якісь курси – теж задля розвитку. А от так, щоб просто йти, насолоджуючись вітром у кронах дерев... Хіба що в дитинстві таке було.

Ми йдемо по гравійній стежці. Навколо тихо: чути тільки наші кроки та шелест листя над головою. Поволі я помічаю, як ця тиша мене не напружує, а навпаки – заспокоює. Прислухаюся до своїх відчуттів: здається, хвилювання потроху відступає, випаровується з кожним нашим кроком. Невже я нарешті розслабляюся? Мабуть, цьому сприяє атмосфера вечірнього парку. Природа має дивну силу знімати денний стрес. Я переводжу подих і оглядаюся довкола.

Кольори довкола виглядають несподівано яскраво, хоч і сутеніє. Зелене листя на деревах видається насиченим смарагдовим, наче вдень під сонцем. Небо між гілками темно-синє, глибоке. По ньому повільно пливуть рожеві клаптики хмар – останній відблиск заходу. Я спиняю погляд на цих фарбах і ловлю себе на думці, що давно не бачила вечір у його красі. А може, просто не помічала?

Мої вуха розрізняють цілу симфонію звуків. Видається, ніби світ навколо раптом посилив гучність: кожен шурхіт, кожен тріск тепер чутно окремо. Ось праворуч десь далеко дитина сміється дзвінко – як дзвіночок. А попереду, під кронами дерева, пробігає білка, чути, як вона шарудить торішнім листям. Я чую навіть, як гравій рипить під нашими з Петром підошвами – до найменшої кам’яшинки. І цей ритм кроків, і шелест листя над головою, і поодинокі покрики птахів перед сном – усе зливається в несподівано приємний акорд. Я відчула цю тишу. Так, ось воно.

Я здивовано мружуся. Що зі мною відбувається? Відчути так гостро навколишнє... Можливо, це просто наслідок напруженого дня: коли втомлюєшся, інколи сприйняття загострюється. Чи, може, справді сьогодні особливий вечір: природа вирішила показати себе у всій красі саме зараз. Я краєм ока зиркаю на Петра: він іде все так само тихо, трохи попереду, опустивши голову, слухає. Невже це він поширює довкола себе цю хвилю чутливості? Може, мені просто здається? Але я добре пам’ятаю той ефект у кабінеті: коли він поряд, речі оживають. А тут – цілий світ навколо.

Ми йдемо далі стежкою. Подекуди трапляються поодинокі перехожі – хтось вигулює пса, хтось біжить підтюпцем у навушниках. Я бачу усе це й не можу позбутися відчуття, що картинка стала чіткішою, ніж зазвичай, і ніби трохи сповільнилася, як у кіно, коли показують прекрасний краєвид. «Напевно, я просто розслабилась, ось і здається красивішим», – намагаюся себе переконати. Проте підсвідомо відчуваю: справа не тільки в мені.

Несподівано мої думки перериває тихе схлипування. Я насторожено прислухаюся. Так, попереду хтось плаче. Ми з Петром перезираємося, і я бачу, що він теж це почув. За кілька кроків стежка робить плавний поворот, і за ним, під старою розлогою липою, на лаві ми помічаємо маленьку постать. Це дівчинка, років сім чи вісім, не більше. Вона сидить самотньо, схиливши голову, кулачками витирає очі. Біля її кросівок лежить повідець – тонкий ремінець із нашийником, але без собаки. Серце моє стискається: дитина загубила свого улюбленця.

Я обережно підходжу ближче, Петро поруч. Дівчинка зиркає на нас злякано своїми червоними від сліз очима й одразу опускає погляд. Вигляд у неї розгублений і нещасний.

– Привіт, – тихо кажу я, присідаючи навпочіпки, щоб бути з нею на одному рівні. – Чого ти тут сама, ти заблукала?

Мала заперечно хитає головою і схлипує, притискаючи до себе порожній повідець.

– Ти загубила песика? – м’яко питає Петро, киваючи на нашийник у її руках.

Дівчинка знову зиркає на нас і невпевнено киває. По щоках котяться сльози. Я бачу, як її пальчики тремтять, стискаючи поводок.

– Він... він утік, – тихо вимовляє вона крізь плач. – Мій Бім... я тримала його, а він раптом смикнувся... і вирвався. Я погано закріпила нашийник…

Голосочок її надломлюється. Я намагаюся заспокійливо покласти руку їй на плечико.

– Ми допоможемо тобі його пошукати, гаразд? – кажу впевнено, хоча сама не уявляю, де шукати пса в такому великому парку.