Глава 6. Тиша, якої бракує

Аліса Вершинська

Минув майже місяць після тієї дивної розмови з Петром у моєму кабінеті. За цей час наш офіс ніби непомітно перетворився. Я з подивом ловлю себе на думці, що атмосфера тут стала іншою. Повітря – ніби легше, прозоріше. Речі навколо працюють справно, як добре налаштований механізм. Принтери більше не капризують щоранку, ксерокс перестав жувати папір, а кавоварка вже не вибухає парою, лякаючи всіх до смерті. Колеги теж змінилися: тепер у коридорах частіше чути сміх, а не роздратовані зітхання. Люди менше сваряться через дрібниці, більше жартують і допомагають один одному. Наприклад, наш саркастичний Олег зранку жартує з дівчатами на рецепції, замість якихось підколок і сарказму манера його жартів змінилась, вони начебто стали «добрішими». У відділі маркетингу, де раніше кожна летюча нарада перетворювалась на суперечку, тепер панує майже дружня атмосфера. Нещодавно я бачила, як керівник проєкту замість догани подякував дизайнерові за виконану роботу, попросивши лиш внести деякі правки, прибравши недоречний у проєкті матеріал – і це було щиро, без тіні сарказму. Звичайно, роботи не стало менше, проблеми теж виникають. Але сприймається все інакше – спокійніше, лагідніше.

Я сама почала помічати такі дрібниці, які раніше вислизали з уваги. От, наприклад, моє крісло. Колись я постійно його підкручувала, не могла зручно вмоститися – то спинка задалеко, то висота не та. А тепер уже якийсь час жодного разу його не поправляла: крісло стоїть саме там, де треба, і підтримує спину ідеально. Чи настільна лампа – раніше її світло часом різало очі, а тепер випромінює м’яке сяйво, від якого не втомлюєшся до вечора. Спершу мені здалося, що це випадковість. Але таких «випадковостей» стало забагато. Наче хтось невидимий тихенько пройшов по офісу і дбайливо пригладив кожен куточок, переставив речі на правильні місця, зібрав пилюку там, де слід. Ці зміни відбулися поступово й ненав’язливо – як новий звук у знайомій мелодії, який не одразу впізнаєш, але який надає їй більшої гармонії. Спершу я намагалася знайти раціональне пояснення цим метаморфозам. Можливо, просто співпало кілька вдалих обставин: технічний відділ провів планове обслуговування, або в колективі підвищився моральний дух після успішного проєкту. Та ні – все було як завжди, крім однієї дрібниці. Я знаю, чия це робота. Петро. Той самий тихий дивак-кур’єр, якого я місяць тому неохоче найняла на роботу.

Я не раз ловила його на непомітних діях: то він підкрутить гвинтика в стільці переговорної, то безшелесно витре пил зі старого принтера. Колись я б поспішила присоромити працівника, який «виконує не свою роботу». Тепер же спостерігаю краєм ока, ніби й не звертаючи уваги, і відзначаю, як після його втручання навколо запановує лад. Після нашої відвертої розмови я почала бачити його інакше. Щоранку, переступаючи поріг офісу, відчуваю відлуння його невидимої присутності. Він ніби залишає по собі легкий шлейф затишку. Це складно описати словами. Але офіс наче наповнився тим, чого завжди бракувало, – м’якою, доброю тишею. Не порожньою тишею бездіяльності, а живою тишею гармонії. Я прагнула цього, сама того не усвідомлюючи.

Після тієї розмови з Петром, коли він показав мені свій світ, я не могла заспокоїтися. Мій раціональний розум вимагав пояснень. Я ж завжди все розкладала по поличках, аналізувала до дрібниць. Тож узялася шукати відповіді по-своєму. Кілька днів потому завітала до книгарні й накупила книг: із психології, феншуй, навіть щось про «енергетику простору» – хоча це звучало для мене як езотерика, все одно вирішила глянути. Вдома вечорами гортала сторінки, намагаючись знайти раціональне зерно. Психологія казала: людині потрібен комфорт, упорядкованість, звідси й відчуття спокою. Феншуй учив переставляти меблі за певними правилами, щоб енергія «ці» правильно текла кімнатою. А книжки про енергетику простору взагалі оперували поняттями «аура дому» та «вібрації речей», від яких у мене аж губи стискалися – так це суперечило всьому, у що я вірила досі.

Проте я спробувала це опанувати. Вирішила застосувати знання на практиці: у своєму ж домі спробувала зробити перестановку за порадами з книжок. Пересунула диван ближче до вікна, розставила кімнатні рослини «по зонах», навіть придбала ароматичні свічки з лавандою, бо читала, що вони «заспокоюють простір». Квартира стала виглядати краще – затишніше, можливо, навіть стильніше. Але... я відчула лише пустоту. Не те щоб стало гірше – просто нічого особливого не сталося. Звичайна охайна оселя, і більш нічого. Ніякої магії затишку. Я сиділа на дивані серед усіх цих свічок і пересунутих меблів і почувалася трохи по-дурному. Лаванда пахла на всю кімнату, але замість обіцяного заспокоєння лише подразнювала мене. Усе виглядало правильно, та не відчувалося ніяких енергій «ці» або затишку. Натомість, повертаючись до офіса, це відчуття з’являлось.

Минуло зовсім трохи часу, а я вже скучила за тим дивним відчуттям, яке охопило мене, коли Петро був поруч у моєму кабінеті. Тоді, під час нашої розмови, я ніби зазирнула у шпаринку іншого всесвіту – світу, де предмети живуть і дихають поряд із нами. І от тепер, коли дверцята до того світу зачинилися, мені забракло його. Я збагнула: усі ці книжки і спроби – лише бліда тінь того, що відчуває Петро. Можна досконало опанувати теорію, дотриматися всіх правил, але... без якогось ключика це не працює. Без серця, підказує мені думка. Без щирого відчуття. Тоді, місяць тому, я вперше побачила, як він сприймає простір серцем, а не тільки розумом. І відтоді в мені народилася туга – як спрага за ковтком чистої води, якої ніколи не куштувала, але знала, що вона є десь там, треба лише знайти тропку до джерела.

Я стала ловити себе на несподіваній думці: мені чогось бракує в житті. Досі я вважала його цілком повноцінним. Так, не без труднощів, але в кого буває без них? Я родом із бідної родини, де кожна копійка на рахунку: батьки тяжко працюють, вечорами рахують копійки до зарплати. Пам’ятаю, як одного разу застала маму, що нишком витирала сльози над зіжмаканим рахунком за електрику. Того дня я пообіцяла собі зробити все, аби в майбутньому мої рідні не журилися через гроші. Я вчилася як могла: завжди на відмінно, завжди більше, ніж вимагали. Поки інші діти гралися у дворі, я сиділа над книжками – дехто з однокласників посміювався з моєї старанності, називав «заучкою». Та мені було байдуже: я знала, навіщо стараюся. Університет, перша робота – всюди я викладалася на повну. У нашій сфері, де конкуренція за кожну посаду запекла, інакше не можна. Я звикла покладатися тільки на себе. Мені й на думку не спадало чекати від когось підтримки чи, тим паче, порятунку. Я збудувала кар’єру власними руками – крок за кроком підіймалася вгору, переймаючи досвід, десь навіть відсуваючи конкурентів. Так, це був бій. Але я ніколи не дозволяла собі слабкості. Інакше мене б давно з’їли.