Глава 5. Один день очима Петра

Петро Колотар

Я приходжу на роботу раніше за всіх. Ще не чутно голосів колег, лише тихий гул вентиляції та легке поскрипування меблів, що пробуджуються від нічного спокою. Мені подобаються ці ранкові хвилини – офіс дихає по-іншому, коли він порожній. Стільці розставлені довкола столів, наче втомлені звірі, що тільки-но прокинулись: деякі ледь «позіхають» – їхні спинки тихо риплять, інші застигли непорушно, ніби дослухаються до тиші. Монітори на столах ще сплять: екрани темні, але я відчуваю, як електроніка поволі «розплющує очі» – маленькі індикатори блимають жовтим чи зеленим, мов примружені від сонного стану.

Повітря теж має свій настрій. Я роблю глибокий вдих і вловлюю знайомий букет запахів: ледь відчутну пилюку, гіркуватий аромат учорашньої кави з кухні та слабкий присмак старого пластику, що нагрівся за ніч. Для когось це просто запахи офісу, а для мене – цілі історії. Пилюка нашіптує, що вчора довго працювали з паперами і ніхто не прибирав. Кавовий шлейф розповідає про чиюсь ніч перед комп’ютером – мабуть, Олег знову допізна доробляв звіт. А тонкий запах пластику... Я зупиняюся біля одного з робочих столів і проводжу долонею над клавіатурою. Так і є: клавіші ще зберігають слабке тепло чужих пальців. Тут хтось пізно ввечері сперся на край столу, нервово друкуючи, – я чую це по тому, як дерев’яна стільниця ніби зітхає, напружено й уривчасто. Мабуть, Сергій готував важливого листа й хвилювався, перш ніж натиснути «Надіслати». Я ніби бачу спину, схилену над столом, і тремтячі пальці, що барабанять по клавішах. Речі зберігають пам’ять про нас – варто лише дослухатися.

Автоматично оглядаю простір навколо. Деякі предмети виглядають не на своїх місцях, ніби вночі їх переставили невидимі руки. Я тихо усміхаюся й берусь за свою звичну ранкову справу. Підійшовши до крісла, що стоїть біля сусіднього стола, обережно підсуваю його трохи ближче до столу – так йому зручніше, відстань була порушена. Крісло легенько рипить ніжками об підлогу, і мені здається, ніби воно полегшено зітхає. «Ось так, друже, краще?» – думаю я, торкаючись спинки. Потім помічаю настільну лампу, залишену майже на краю тумби. Абажур зсунувся, лампа виглядає розбалансованою, наче от-от впаде. Я лагідно ставлю лампу рівно й повертаю абажур так, щоб він прикривав лампочку спереду. Світильник мовчки приймає мою правку – тепер, коли його увімкнуть, світло не битиме колезі в очі, а м’яко освітлюватиме клавіатуру. Ще мить – і мені чується, що лампа тихо дякує мені своїм ледь вловимим металевим дзвоном. Я знаю, це лише уява, але за роки звик довіряти таким відчуттям.

Так, роки... Звичка піклуватися про речі стала для мене природною ще з дитинства. Пригадую себе малим хлопчиком: мені п’ять чи шість років. Батьки зайняті своїми справами, а я сиджу на кухні й граюся дерев’яною ложкою. Ложка стара, на її ручці дрібні тріщинки. Я проводжу по них пальцем і раптом ясно «чую» відлуння – ніби тиху скаргу. Тоді я ще не розумів, що відбувається, але мені стало шкода ту ложку. Мама казала, що то улюблена бабусина ложка для каші. І от мені здається, що ложка сумує за бабусею, якої вже нема. Я міцно притис її до грудей, ніби хотів втішити, і тримав так, доки відчуття суму не відпустило. Пізніше я не раз ловив такі миті: предмети навколо ніби шепотіли мені про себе. Не словами – запахами, звуками, відчуттями. Кожна подряпина на столі чи іграшці розповідала історію. Інколи ці історії були веселі – наприклад, коли тато змайстрував мені дерев’яного меча, і на руків’ї залишилися його теплі відбитки від годин, проведених у майстерні. А інколи сумні – як відкол на кухонній тарілці після того, як батьки посварилися і мама впустила ту тарілку в раковину. Я чув плач речей і їхній сміх. Спершу думав, що всі так можуть.

У школі ж з’ясувалося: ні, не всі. Я не був якимось відлюдником – товаришував із однокласниками, як міг. Ми разом сиділи за партами, разом вчили уроки. Мені легко давалися деякі предмети, тож я часто допомагав іншим із домашніми завданнями. Але були речі, які мене відрізняли. Наприклад, я терпіти не міг деякі дитячі ігри. Звичайний футбол сприймався мною як побоїще: я бачив, як м’яч боляче страждає від ударів ногами. Коли хлопці несамовито буцали бідного м’яча на спортмайданчику, я відвертався. «Що, футбол не любиш?» – питали, і я лише знизував плечима: мовляв, не моє. Вони дивувалися, але не надто допитувалися. Я любив спорт, але інший. У волейболі м’яч лагідно летить від рук до рук, його не б’ють об землю, а підкидають у повітря, підтримують. У баскетболі теж м’яч кружляє, відбивається м’яко від паркету, йому дозволяють летіти в кошик, немов у домівку. Ці ігри я грав залюбки, мене радо приймали до шкільної команди. А от теніс – ні, навіть дивитися не міг, як ракеткою луплять по м’ячу. Якось клас пішов на хокейний матч, то я навмисне попросився лишитися в класі, дошку прибрати чи ще щось зробити корисне. Мене вважали дивакуватим, але, на щастя, не глузували – хтось колекціонував жуків, хтось говорив із вигаданими друзями, а я, виходить, жалів м’ячі й шайби. Нехай. Головне, що я міг триматися своєї правди.

У старших класах у мене з’явилося хобі, яке теж мало хто розумів: прання. Так, звичайне прання одягу. Зазвичай підлітків не заманиш до тазику з білизною, а мене ніби тягло. Я любив руками прати свої футболки та спортивну форму. Тепла вода, мило, тканина, що проходить крізь пальці, – у цьому процесі було щось магічне для мене. Я відчував, як бруд виходить із тканини, і чув полегшене зітхання сорочки чи штанів, коли їх виполіскуєш. Речі ставали чистими, і я точно знав: їм добре. Мама сміялася, називаючи мене «домашнім помічником», але бачив, як дивувались її знайомі: син сам проявляє таку ініціативу. А мені просто було приємно зробити одяг знову щасливим.

Батькам було нелегко зрозуміти мою особливість. Спершу вони навіть сварили: що це ти, Петрику, весь час щось пересуваєш? То стілець у кімнаті переставив, то годинник зі стіни зняв і повісив на інше місце. Їм здавалося, я пустую або навмисне дражню їх. Пам’ятаю, як мама сердито дорікала мені, коли я раз у раз вимикав старенький холодильник із розетки, бо мені марилось, ніби він утомився гудіти. «Не чіпай техніку, зламаєш!» – гнівалась вона. А я ж хотів як краще: дати холодильнику «відпочити» хоч хвильку. Звісно, пояснити це батькам я не міг, єдиним поясненням було, що холодильник сам попросив його вимкнути, або годинник сказав, що йому там не подобається висіти. Але з часом мама й тато помітили дивну річ: після моїх перестановок удома ставало якось спокійніше. Я сам того до кінця не усвідомлював, але коли мені вдавалося «домовитися» з річчю – наприклад, зрушити крісло так, як йому личить стояти, – то й атмосфера в кімнаті змінювалася. Світло падало краще, кутки вже не здавалися такими темними й лячними, повітря немов легше циркулювало. Поступово батьки перестали мене сварити. «Наш Петрусь – маленький майстер затишку», – жартувала мама, лагідно проводячи рукою по моїй розкуйовдженій чуприні. Я щиро радів із цих слів. Я робив це не заради примхи чи похвали, але такі миті в дитинстві, коли хтось із рідних ніби визнавав: так, ти не такий, як усі, але в цьому є щось хороше наповнювали мене відчуттям гордості.