Глава 4. Речі не брешуть

Наступного дня Аліса Вершинська зайшла до свого кабінету трохи раніше, ніж зазвичай. Після вчорашніх пригод вона почувалася трохи ніяково, але не втрачала бойового настрою. Тим не менш, одразу, переступивши поріг, жінка на мить зупинилася, задумливо обводячи поглядом знайомий інтер’єр.

Її офіс – невеликий, але затишний, з великим столом, шафою для документів і парою крісел для відвідувачів. Сонце уже заглядало крізь жалюзі, малюючи смужки світла на підлозі. Аліса вдихнула і примружилась: їй здалося, чи повітря тут змінилося? Ніби пахне трохи інакше, ніж завжди. Ледь вловимий аромат свіжості, дещо солодкий… Звідки б?

Вона повільно пройшла до столу, торкаючись пальцями спинки стільця біля дверей. Дерево під її рукою було холодним і гладеньким. Дивно, але Алісі на мить привиділося, ніби цей стілець… спостерігає за нею? Вона навіть усміхнулась від цієї думки – от вже вигадки пішли, перегралася зі всіма цими фантазіями.

Проте учорашній випадок з поламаним кріслом не виходив з голови. Як і інші дрібні збіги, що стали нормою останнім часом: кавоварка, принтер, стілець… Навіть електронний дифузор ароматів у кутку, здавалося, почав працювати краще – перестав видавати дивний хімічний запах і став ледь вловимо пахнути ваніллю, як і належало. Аліса це помітила сьогодні зранку: невже той дифузор нарешті навчився пахнути правильно? – промайнуло з іронією. Вона спіймала себе на думці, що так би сказав Петро.

Цей офісний кур’єр, – подумки зітхнула вона, сідаючи за стіл. Ні, це неправильно. Виходило, що хлопець, якого вона знехотя взяла на роботу, тепер чи не основний вирішувач проблем в офісі. Формально – носить папери, але фактично – підтримує порядок усього офісу. Як так?

Аліса відкрила ноутбук, але не змогла зосередитися на листах. У голові роїлись питання про Петра. Вона ніяк не розуміла його. Дуже своєрідна людина., – думала вона, постукуючи ручкою по столу. Виконує обов'язки, які йому не доручали. Справді, ніхто не просить його лагодити кавоварки чи лазити під столи. Він сам бере ініціативу. Навіщо? Розносить папери... і переставляє речі, щось на зразок феншую і… йоги чи якесь мистецтво ушу?

Ця остання здогадка спала їй на думку не випадково – вона згадала, як не раз бачила: Петро рухається по офісу легко, безшумно, переставляючи предмети з місця на місце з такою плавністю, ніби веде повільний танець. Тоді це її лише нервувало. Тепер – зацікавило.

Нараз Аліса прийняла рішення: треба викликати його і подивитися на цей танець зблизька. Досить здогадок, час розставити все по місцях.

Вона натисла на телефоні кнопку внутрішнього виклику і попросила офіс-менеджерку запросити Петра Калатура зайти до неї, щойно він з’явиться.

Не минуло й десяти хвилин, як до дверей її кабінету пролунав обережний стук. – Заходьте, – промовила вона, відкидаючись на спинку крісла.

Двері відчинилися, і на порозі стояв Петро. Сьогодні він виглядав трохи здивованим – не кожного дня його кликав керівник HR на особисту розмову. Аліса помітила, як він швидким уважним поглядом окинув її кабінет, перш ніж увійти. Склалося враження, ніби Петро не просто зайшов, а прислухається до чогось невидимого навколо. Зайве сказати, це не пройшло повз її уважних очей.

– Ви кликали, пані Алісо? – запитав він спокійно, залишаючись біля дверей.

– Так, проходь, Петре, сідай, – вона вказала на стілець для відвідувачів навпроти себе. – Треба обговорити дещо.

Петро обережно причинив за собою двері і сів, поклавши руки на коліна. Він був на диво спокійний, навіть трохи відсторонений. Аліса відчула себе ніби у ролі підлеглого: настільки тихою, але вагомою була його присутність. Їй це не зовсім сподобалось, і вона взяла ініціативу.

– Отже, – почала вона офіційним тоном, – хочу тебе запитати прямо. Що ти робиш? Чому постійно пересуваєш речі в офісі, лазиш під столи, нюхаєш техніку? І… – вона зробила паузу, – як ти здогадався про стілець учора?

Запитання повисли у повітрі. Аліса пильно дивилася на Петра, сподіваючись побачити збентеження або страх – все ж таки, його поведінка могла вважатися ненормальною, він міг подумати, що його зараз будуть сварити чи звільняти. Але хлопець не виглядав ані переляканим, ані надто здивованим. Він лише трохи зітхнув і опустив погляд на свої руки.

– Це… складно пояснити, – почав він неголосно.

– Спробуй, – наполягла Аліса. – Мені справді цікаво зрозуміти.

Вона й сама не очікувала такої м’якості у своєму голосі, але щире зацікавлення взяло гору над формальностями. Петро підняв очі – у них відбивалося тепле світло настільної лампи. Він ніби зважував щось внутрішньо.

– Гаразд, – тихо погодився він.

Петро заговорив негучно, але з такою впевненістю у кожному слові, що Аліса ловила кожен звук.

– Речі… не мовчать, – сказав він, стискаючи пальцями край своїх штанів. – Вони нашіптують свої історії – у запахах, у вібраціях, у подряпинах.

Аліса напружено слухала, не перебиваючи. Так, це було щось дивне, навіть божевільне на перший погляд. Але Петро говорив абсолютно спокійно, наче про очевидні речі.

– Коли шухляда рипить частіше, ніж зазвичай – вона не просто стара, – промовив хлопець. – Вона зберігає сварки, страхи, радість, що були поруч. І починає дзвеніти ними, ніби гітара з розтягнутими струнами. Очима він показав на одну шухляду Алісиного робочого столу.