Глава 3. 10000 і один стілець

Новий ранок приніс нові події. Щойно співробітники зібралися в офісі, як звідусіль почулося схвильоване гудіння. Цього разу причиною переполоху стали навіть не речі, а люди – вірніше, одна людина. Програміст Олег, завжди спокійний та іронічний, цього разу був на диво роздратований і стривожений.

– Нічого не розумію! – майже кричав він, риючись у шухляді свого столу. – Я ж поклав їх сюди вчора… Сюди! А зараз нема!

Кілька колег підвели голови. Біля Олегового столу вже товпилися двоє з відділу тестувальників, намагаючись його вгамувати.

– Що сталося? – озвався хтось.

Олег висунув нижню шухляду до кінця і драматично показав рукою на порожнє дно: – Тут був конверт з грішми! Десять тисяч гривень, готівка. Я мав передати їх у бухгалтерію для нашого стажеру. А конверту нема!

Ця заява приголомшила всіх навколо. Гроші в офісі зникають не щодня. Тим більше така сума – 10000 гривень могли зникнути хіба що якщо хтось узяв їх без дозволу. Одразу кілька пар очей з тривогою озирнулися навколо: виходило, що серед них завівся крадій? Невже сторонній заліз? Та офіс зранку тільки відкрився, чужих не видно…

– Ви впевнені, що залишили їх саме в шухляді? – обережно спитав один із тестувальників.

– Та точно впевнений! – Олег обхопив голову руками. – Учора ввечері отримав конверт від нашого менеджера, він попросив зранку передати бухгалтеру, щоб той видав стажеру гроші. Я поклав конверт ось сюди, – він знов показав на шухляду, – зверху на документи. Замкнув стіл і пішов додому. А нині зранку відімкнув – і нічого нема!

– Може, випало кудись? – несміливо припустила молода дівчина із сусіднього місця, сама мало вірячи у це.

Олег вже висунув усі шухляди, перевірив кожну шпаринку. На підлозі теж пусто. Гроші як крізь землю провалились.

Почалася тиха паніка. Колеги перешіптувались, озираючи один одного з підозрою. Звісно, ніхто не хотів думати, що хтось свій міг поцупити конверт. Але ж не випарувалися гроші самі собою!

– Може, хтось сторонній заходив? – припустив тестувальник, та інші заперечно захитали головами: ранок тільки почався, окрім своїх, нікого ще не було.

Хтось покликав Алісу Вершинську, HR-менеджерку, яка також відповідала за загальний порядок. Аліса швидко з’явилася в приміщенні, стривожена шумом. Висока, статна, зібрана – вона сьогодні була в діловому брючному костюмі і випромінювала рішучість.

– Що тут відбувається? – суворо спитала вона, поглядом окидаючи згуртованих навколо Олега працівників.

Олег, трохи заспокоївшись, спробував чітко викласти суть: – Зник конверт із готівкою, який я мав передати у бухгалтерію. Був у моєму столі, а тепер його нема. У столі, здається, ніхто не лазив… Але ж, – він розвів руками, – конверт пропав!

Аліса зсунула брови, обмірковуючи почуте. Ситуація була неприємна. Загалом вона знала всіх працівників: ніхто з них не схожий на крадія. Та й навіщо комусь підставляти колегу, поцупивши гроші, які все одно треба віддати стажерам? Маячня.

– Може, хтось чужий зайшов? Прибиральниця? Кого ви бачили біля свого столу? – питала вона у Олега.

Олег похитав головою: – Прибиральниця приходить ввечері, коли ми ще працювали, але коли я зачиняв стіл, її вже не було, коли я клав конверт також. Зранку теж, наскільки знаю, нікого стороннього. Тільки свої.

Аліса стиснула губи. Тепер погляди багатьох звернулися до неї: HR мала розрулити ситуацію. Вона перевела погляд на коло потенційних підозрюваних – а підозрювати доводилось усіх, хто знаходився в кімнаті від вчора вечора до цього ранку.

– Хтось щось помітив? – запитала вона вголос.

Мовчанка. Люди переглядалися, ніяково опускаючи очі.

Раптом один із програмістів, пом’явшись, неголосно промовив: – Учора Петро після роботи щось носив… Прибирав, здається, він завжди останній уходить з офісу…

Всі погляди мимоволі звернулися до Петра Калатура, який стояв осторонь. Він якраз сьогодні розносив пошту і зараз опинився непомітно поруч, притискаючи до грудей купку папок. Почувши своє ім’я, хлопець насторожено кліпнув очима.

– Так, він уходив останнім, точно, – підхопив інший голос із глибини кімнати.

Олег зиркнув на Петра з недовірою і легким докором: – Справді, Петре, ти щось брав з мого столу? Або можливо у столі?

Петро ніяково переступив із ноги на ногу. – Я… я після роботи збирав старі папірці, – тихо пояснив він. – Хотів порядок навести. У вас на столі валялася купа зім’ятих аркушів, які ви відклали як непотрібні…

– То я код старий роздруковував і викинув, – буркнув Олег. – А у мій стіл ти залазив?

– Нм, – похитав головою Петро, відчуваючи як в грудях неприємно холоне. – Ви ж самі викинули, я просто довів діло до кінця: зібрав і виніс сміття.

– Виніс сміття… – повторив за ним один із тестерів, багатообіцяюче переглянувшись з іншим.

Аліса, уловивши цей погляд, одразу запитала: – Ти виносив сміття з корзини Олега вчора? Куди саме?

Петро осів під її пильним прицілом.
– На контейнер, у коридорі, – тихо промовив він, розуміючи, як це виглядає.
В очах колег майнула тривога. Якщо Петро справді виносив сміття, то конверт міг опинитися там – випадково... або й ні. Дехто вже з недовірою поглядав на нього.