Глава 2. Доброго дня, принтер

Ранок почався з надзвичайної події: в офісній кухні перестала працювати кавоварка. Для більшості працівників IT-компанії це було справжньою катастрофою. Щойно новина про зламану кавомашину розлетілася простором опенспейсу, у повітрі повиснув тужливий настрій. Програмісти невдоволено гомоніли, менеджери зітхали – без кави робочий ранок не складався.

Олег стояв, склавши руки на грудях, і з неприхованою іронією слухав загальний плач. Він кинув оком на темний екранчик кавового автомата і фиркнув:

– Зламана кавоварка – це гірше за атомну війну, – пробурмотів він собі під ніс, так щоб чули кілька найближчих колег. – Без кави програмісти починають ставити коми не там, де треба, а відділ нормоконролю, де працюють в основному дівчата, той взагалі спить до полудня.

Поруч з ним дехто приглушено засміявся, але більшість були занадто засмучені, щоб сприймати його жарти. Купка працівників з кавовими чашками скупчилась біля нерухомої кавоварки, ніби біля ліжка важкохворого. Хтось уже подзвонив до сервісного центру, і тепер всі чекали на приїзд ремонтника, приречено поглядаючи на годинник.

– О дев’ятій обіцяли, – повідомила офіс-менеджерка, тривожно кусаючи губу.

– Це ще півгодини, – простогнав один із розробників. – Я за цей час або помру або засну…

Олег посміхнувся кутиком рота, втручаючись:

– Я спеціально попрошу Алісу виставити розкладушку, прокинешся вже на вулиці, звільненим.

Сам він кави не встиг випити теж, проте робив вигляд, що його це мало хвилює. Насправді голова вже була трохи важкою без звичної дози кофеїну. Ех, кава, кава… – подумав він зітхаючи і вирішив зганяти випити води, може це трохи взбадьорить організм.

Поки Олег наливав у кухні склянку води, він помітив краєм ока знайому постать. Петро Калатур стояв біля кавового апарата, який всі щойно залишили у спокої, і тихо щось бурмотів. Здавалося, він розмовляє з кавоваркою. Олег поставив склянку і з цікавістю прислухався.

Петро справді схилився над кавомашиною, поклавши долоні на її блискучий металевий корпус.

– Доброго ранку… Спокійно, все добре… – ледве чутно шепотів він, наче заспокоював дитину.

Олег витріщився, не вірячи своїм очам і вухам. Інші співробітники теж переглядалися: новенький явно божеволів – інакше чому він шепоче “доброго ранку” поламаній кавоварці?

– Він що, благає її? – хтось тихо хихикнув.

– Може, заклинання читає, – додав інший.

Петро, здається, не звертав уваги на ці перешіптування. Він був повністю зосереджений на кавовому автоматі. Прилучившись ближче, Олег побачив, як хлопець легенько притулився вухом до панелі керування, ніби слухаючи нутрощі апарата. Потім Петро відкрив верхню кришку, туди, де засипають кавові зерна, і глибоко вдихнув повітря зередини.

– Господи, та він його нюхає, – процідив скептично один із системних адміністраторів, що саме зайшов глянути на проблему.

Олег теж помітив, як Петро морщиться, вдихаючи запах у кавомашині.

– Пахне горілим пластиком… – ледь чутно промовив новачок. Він знову закрив кришку, потім обережно постукав кісточками пальців по боковій стінці корпусу – раз, другий. Прислухався. Натиснув кілька кнопок на панелі в певній послідовності, вдивляючись у померлий екран.

І раптом на подив усіх, екранчик блимнув синюватим світлом. Кавоварка тихенько загула і почала прогріватися. Пискнув сигнал, запрошуючи вибрати режим.

– Ого… – вигукнув хтось із кола, і тут же пролунало радісне: – Запрацювала!

Натовп стрепенувся. Люди кинулися за кружками, навперебій радіючи: ще хвилину тому вони оплакували свій ранок, а тепер їхній бог еспресо воскрес із мертвих. Першим до машини підскочив найзавзятіший розробник і натиснув кнопку подвійного американо. Апарат покірно загарчав моторчиком, починаючи молоти зерна.

– Як? Він що, її полагодив? – здивовано запитала офіс-менеджерка, вказуючи на Петра.

Новачок лише скромно відступив убік, пропускаючи всіх до кави. Збентежено усміхнувшись, знизав плечима:

– Та нічого особливого. Мабуть, збоїла програма… Вже все гаразд. – сказав він.

Олег приголомшено спостерігав цю сцену, стоячи трохи осторонь. Він виразно бачив, що зробив Петро: той навіть не користувався ніякими інструментами чи проводами, просто десь постукав, порозмовляв з апаратом, натиснув кнопки – і якось завів систему. Смішно сказати, але здалося, ніби він… домовився із машиною.

– Він що, бариста-псих?.. – пробурмотів один із програмістів, отримавши нарешті свою каву.

– Кавовий шаман, – гигикнув інший.

Почулося кілька жартівливих оплесків. Дехто з колег покивав Петрові: – Молодець, виручив! А то б ми пропали.

– Дякую, – пробурмотів щасливий володар американо. – Тепер можна жити.

За кілька хвилин вся ця подія забулася в робочій метушні. Співробітники, отримавши напій, розійшлися по місцях, несучи чашки. Гуркіт клавіатур і робочий гул поновилися, наче нічого й не сталося. Петро тихо зник з кухні, не привертаючи більше уваги.

Олег налив собі кави одним із останніх. Хоч він і кепкував з трагедії, але задоволено відзначив, що теплий напій значно покращив настрій. Підбадьорений кофеїном, він повернувся до столу та занурився у перевірку коду.