Глава 1. Мова речей

Олег нахмурено спостерігав, як новий співробітник нишпорить по офісу. Високий худорлявий хлопець на ім’я Петро Калатур з’явився у їхньому відділі нещодавно, працює лише тиждень. З самого ранку він тихо, майже непомітно, пересувався між столами, не втручаючись у роботу інших. Новенький якийсь тихоня, – подумав Олег, краєм ока відстежуючи його дії. Петро майже ні з ким не розмовляв, але постійно кудись прямував і щось робив.

Спершу новачок підійшов до підвіконня, де стояла вазонна квітка, і трохи повернув горщик. Потім пройшов повз стелаж, провів пальцем по полиці й глипнув під саму стелю, ніби перевіряв, чи немає там пилу або павутини. Далі зупинився біля принтера, зосереджено нахилив голову, наче прислухаючись до слабкого дзижчання апарата. Він що, слухає принтер? – з подивом подумав Олег.

Незабаром Петро опинився поруч із робочим місцем самого Олега. Він нахилився до сміттєвої корзини біля столу й обережно пересунув її буквально на кілька сантиметрів убік. Олег відчув, як у нього сіпнувся кутик рота від стримуваного роздратування. Ще зранку він помітив: смітник стояв не на звичному місці. Тоді Олег мовчки посунув його назад, подумавши, що, мабуть, технічка переставила, коли прибирала. Але от знову – цей дивакуватий новачок тягне корзину геть від батареї.

Може, він фрік, а може – філософ, – іронічно відзначив подумки Олег, спостерігаючи за Петром. Але якщо цей дивак ще раз пересуне мою корзину на два сантиметри – я не витримаю. В голові Олега роїлися здогадки, ким був їхній новий співробітник. Петро виглядав не як прибиральник, але й поведінка його була далекою від поведінки звичайного офісного клерка.

Олег потер підборіддя, силкуючись згадати, ким за посадою взяли цього Калатура, здається так його фамілія. Начебто говорили щось про “кур’єра по офісу” чи то “помічника адміністратора”. Здається, сам Олег чув, як HR-менеджерка, Аліса Вершинська, зітхала, видаючи Петрові перепустку: мовляв, взяли його тимчасово, по знайомству, чисто документами займатися та з дрібницями допомагати. Ще один мрійник, довго не протримається, – пригадувались Олегу скептичні нотки в голосі Аліси. Судячи з усього, особливих надій на Петра ніхто не покладав.

Новачок же тим часом продовжував свої дивні маніпуляції. Петро пересунув смітник під столом – точніше, відсунув його від батареї, – і поклав під нього невелику дерев’яну підставку, щоб той тримався рівніше. Потім уважно оглянув стільницю Олегового столу. Олег помітив: одна з ніжок столу ледь хиталась, якщо спертись ліктем. Петро теж це помітив – і раптом нахилився, підкладаючи щось під ту хитку ніжку. За мить він випрямився, а під ніжкою виднівся ковпачок від маркера, що слугував імпровізованою підпорою.

– Ей, що ти робиш? – не втримався Олег, дивлячись на Петра з подивом і легким обуренням.

– Перепрошую… Стіл трохи хилився, – тихо відповів Петро, підводячи очі. – Тепер має бути краще.

Олег тільки хмикнув. Новачок знову пішов далі, залишивши колегу сам на сам із купою питань. Олег присів, перевірив стіл – справді, той стояв рівніше, більше не хитався. Ну треба ж, – подумав він, помітив хитку ніжку і підпер… Втім, це все одно було дивно. Кому б спало на думку возитися з перекособоченим столом замість того, щоб нормально працювати?

Олег скоса зиркнув услід Петрові. Той зупинився біля батареї та смітника, на мить поклав долоню на теплу поверхню радіатора, наче перевіряв її температуру. Потім потер пальцями і невдоволено зморщив носа, ніби щось відчув. Новий співробітник продовжує поводитися зовсім якось… не так, – подумав Олег, остаточно заплутавшись у намірах цього дивного колеги.

Через годину, коли настав час короткої перерви, Олег відірвався від коду і потягнувся. Він обвів поглядом кімнату. Петро стояв біля шафи з канцелярією: відкрив дверцята, потім зачинив, ніби перевіряв замок. На підлозі поряд лежала маленька щітка для пилу – мабуть, він змахував десь павутину. Колеги з відділу програмістів переглядалися між собою, перемовляючись упівголоса.

– Той новенький дивний, еге ж? – шепнув один.

– Ага, увесь ранок тиняється, речі розставляє, – відповів інший, фиркнувши.

Олег лише знизав плечима. В глибині душі він погоджувався: дивакуватий кур’єр з мрійливим поглядом виглядав чужорідно серед їхніх ноутбуків, моніторів і куп паперів технічної документації. Та водночас хлопець не заважав – навпаки, ніби намагався щось покращити, хоч ніхто його про це не просив.

Наш прибиральник, наче естет-маніяк, – з сарказмом подумав Олег, крадькома спостерігаючи, як Петро акуратно витирає пил з верхньої рамки монітора сусіднього порожнього робочого місця. Слухає лампу, нюхає двері, говорить зі степлером. Шкода, я забув, як звати... Усміхнувшись власному жарту, Олег усе ж відчув легкий укол совісті – може, він занадто суворий до хлопця? Той виглядав щиро захопленим своєю дивною справою.

Перерва скінчилась, програмісти знову розсілися по місцях. За вікном повзла сіра хмарність, в офісі загорілося тепле жовтувате світло ламп. Петро саме пройшовся між столами з папкою документів – очевидно, відніс комусь із менеджерів – і тепер тихо вийшов назад до коридору. Олег, занурений у роботу, швидко забув про новачка.

Ввечері, коли більшість колег вже розійшлися, Петро затримався в офісі сам. Він повільно пройшовся кімнатою, де ще недавно вирувало офісне життя. Без людей простір здавався майже безмовним, та Петро чув у цій тиші цілий хор тихих зітхань.