Епілог

Сонце нарешті повністю піднялося над старим садом, розфарбовуючи кімнату в золоті та рожеві кольори. Від нічного жаху не залишилося й сліду, окрім маленької калюжі води на підвіконні — останнього нагадування про те, що Скляний Ткач був тут.

​Майя підійшла до вікна і впевнено відчинила його. В кімнату увірвалося свіже повітря, що пахло мокрою землею та першими весняними квітами. Блік заскочив на підвіконня і почав зосереджено вмиватися, мружачись від теплих променів.

​— Дивись, Майя, — сказала Надя, посміхаючись. — Пташки повернулися!

​Дійсно, на гілках яблуні, де вночі висіли крижані пазурі монстра, тепер сиділи горобці. Вони весело цвірінькали, зовсім не боячись прозорого скла.

​Фенрір востаннє обійшов кімнату, перевіряючи кожну тінь, і нарешті розчинився у повітрі, залишивши по собі лише легке мерехтіння. Його робота на цю ніч була завершена.

​— Бабусю, — гукнула Майя, коли та зайшла в кімнату з теплим молоком. — А Скляний Ткач... він може повернутися до інших дітей?

​Бабуся Олена поставила склянки на стіл і підійшла до дівчат. Вона подивилася на їхні яскраві, сповнені кольору обличчя.

— Він приходить лише туди, де панує самотність і нудьга, — тихо відповіла вона. — Але тепер, коли ви знаєте його секрет, він обминатиме ваш дім десятою дорогою. Бо ви навчилися бачити не просто скло, а те світло, яке воно пропускає.

​Майя взяла склянку теплого молока і знову подивилася на сад. Тепер вікно не здавалося їй загрозою. Воно було її зв'язком зі світом, її власним екраном, на якому природа щодня малювала нові, добрі картини.

​— Ми більше не будемо боятися шкрябання гілок, — сказала Майя сестрі.

​— Ні, — кивнула Надя. — Бо ми знаємо: якщо хтось стукає в скло, ми просто увімкнемо наше внутрішнє сонце.

​Дівчата засміялися, і їхній сміх розлетівся по кімнаті, назавжди виганяючи залишки холоду. Життя було яскравим, кольоровим і абсолютно справжнім.