Розділ 3 . Полум'я живої пам'яті

Надя вже торкнулася кінчиками пальців холодного скла. Її рука почала ставати прозорою, вкриваючись інеєм. Крижаний ліс на вікні затягував її, наче магніт. Скляний Ткач переможно вишкірився, і його довгі пальці-бурульки почали сплітатися навколо відображення Наді, замикаючи пастку.

​— Ні! — крикнула Майя. — Фенріре, зараз! Нам потрібне справжнє тепло!

​Фенрір зрозумів без слів. Він не став кидатися на скло — він знав, що лід не перемогти силою. Вовк підійшов до дівчат і почав випромінювати не просто світло, а густе, золотаве тепло, що пахло літнім степом і сонячним камінням. Блік підхопив цей ритм: він заскочив Наді на плечі й почав мурчати так голосно, що вібрація пройшла крізь її тіло, розбиваючи крижане заціпеніння.

​Майя схопила сестру за плечі й потягнула назад, до самого центру теплого сяйва Фенріра.

​— Дивись на мене, Надю! Не на вікно! Згадай наше літо, згадай, як ми бігали по травиці!

​Ткач за вікном залютував. Він почав гатити по склу своїми гострими ліктями, і по візерунку пішли тріщини. Але це були тріщини страху. Живе тепло дівчат, помножене на магію вовка, почало плавити його творіння.

​Малюнок лісу на склі потік брудними струмками води. Крижана маска Ткача почала танути, оголюючи його справжню суть — лише холодну, самотню тінь, яка боялася сонця.

​— Іди геть! — вигукнула Майя, виставляючи вперед долоню, що світилася золотом. — Ти не маєш влади там, де є любов!

​В ту ж мить Фенрір випустив потужний спалах магічного вогню. Світло було таким яскравим, що засліпило все навколо. Почувся тонкий, пронизливий крик, схожий на звук розбитого кришталю, а потім настала тиша.

​Коли дівчата розплющили очі, у кімнаті знову було тепло. Вікно було абсолютно чистим і прозорим. Жодного візерунка, жодного інею. За склом тихо шелестів звичайний сад, і на небі нарешті з’явилися перші промені світанку.

​Надя знову стала яскравою та кольоровою. Вона міцно обняла Майю.

— Він пішов? — прошепотіла вона.

​— Пішов, — Майя погладила Фенріра по м’якій голові. — Він боїться тих, хто тримається разом.

​З коридору почулися кроки бабусі. Вона відчинила двері, тримаючи в руках тарілку з гарячими оладками.

— Ну що, дівчата, виспалися? — вона хитро посміхнулася, поглянувши на ідеально чисте вікно. — Бачу, вікно сьогодні особливо сяє.

​Майя підморгнула сестрі. Вони знали, що Скляний Ткач більше ніколи не повернеться до їхньої кімнати, бо тепер на варті стояв не лише оксамит штор, а й вогонь їхніх хоробрих сердець.

​Кінець.