Розділ 1. Крижані візерунки страху

​Ми з Надею сиділи на ліжку, затамувавши подих. Блік раптом підхопився, його шерсть стала дибки, а очі перетворилися на два величезні чорні диски. Він не зводив погляду з важкої штори.

​— Майє ... — прошепотіла Надя, притискаючись до мого плеча. — Воно назвало наші імена. Гілки не вміють розмовляти.

​Я міцно стиснула її руку. Фенрір піднявся зі своєї позиції під вікном. Його тіло почало світитися слабким сріблястим світлом, а з пащі вирвалося низьке, грізне гарчання. Він відчував холод, який почав просочуватися крізь щілини рами.

​Скряб... скряб... скряб...

​Звук став голоснішим. Тепер це не було схоже на випадковий стукіт. Це було так, наче хтось довгими крижаними пазурами намагався розсунути штори з того боку скла.

​— Я подивлюся, — сказала я, сама дивуючись своїй хоробрості. — Фенрір зі мною, він не дасть образити.

​Я повільно підійшла до вікна. Повітря навколо підвіконня було таким холодним, що мій подих перетворився на білу пару. Я простягнула тремтячу руку до краю важкої тканини.

​— Майя  не треба! — зойкнула Надя.

​Але я вже відсунула штору на кілька сантиметрів.

​За склом була чорна пустка саду, освітлена лише блідим місяцем. Але на самому склі... на ньому не було звичайного інею. Там був витканий ідеально чіткий малюнок нашої кімнати.

​З льоду були зроблені наші ліжка, іграшки Наді й навіть ми самі. На скляному малюнку я побачила себе, що стоїть біля вікна. Але крижана «Майя» на склі повільно повернула голову в мій бік і приклала пальця до губ.

​А за її спиною, у глибині саду, я побачила високу, тонку постать. Вона була білою, майже прозорою, і її довгі руки-бурульки тягнулися прямо до мого обличчя.

​— Він тче наше життя... — прошепотіла я, відчуваючи, як мої очі стають важкими, а кольори в кімнаті починають тьмяніти.

​Скляний Ткач почав забирати мій колір. Мої руки стали блідими, майже сірими.

​— Бліку, стрибай! — крикнула Надя.