Пролог

Вечір опускався на сад важкою синьою ковдрою. Бабуся Олена стояла біля вікна в кімнаті дівчат, перевіряючи, чи щільно закриті засувки.

​— Пам'ятайте, дівчата, — її голос звучав незвично серйозно. — Вікно — це не просто дірка в стіні. Це межа. По цей бік — тепло і ми, по той бік — холодне «ніщо».

​Надя, тримаючи в руках свою улюблену іграшку, злякано подивилася на чорні гілки дерев, що гойдалися на вітрі.

— Бабусю, а що буде, якщо не завісити? — запитала вона пошепки.

​Бабуся зупинилася, її рука завмерла на важкій оксамитовій шторі.

— Тоді Скляний Ткач побачить твоє світло. Він прийде і почне ткати на склі візерунки твоїх страхів. Він буде шкрябати, наче гілка, стукати, наче дощ. Він чекатиме, поки ти зробиш помилку і подивишся на нього.

​Майя посміхнулася, намагаючись не показувати, що їй теж трохи ніяково.

— Це просто казки, бабусю. Там лише старий сад і вітер.

​— Вітер не вміє кликати тебе по імені, Майє , — тихо відповіла бабуся і різко за смикнула штори. — А він — вміє.

​Коли бабуся вийшла, у кімнаті стало дуже тихо. Лише Блік невпевнено обійшов підвіконня, принюхуючись до щілини між шторами. Фенрір, вовк Софії, ліг прямо під вікном, поклавши голову на лапи. Його вуха були насторожені.

​Раптом з вулиці донісся звук.

Цок... цок... цок...

Наче хтось легенько б’є гострим нігтем по склу.

​— Майє , ти чула? — прошепотіла Надя, сильніше стискаючи ковдру.

​— Це просто гілка, — відповіла Майя , але її серце забилося швидше.

​З-за штори почувся ледь чутний звук — наче хтось проводить льодом по склу, виводячи літери. А потім, з самої темряви саду, донісся шепіт, який змусив дівчат заціпеніти:

​— М- ая ... На-а-адьо... Подивіться, який гарний сьогодні місяць...