Той, хто стояв за плечем
Тінь на мосту
Пройшло багато років.
Ангеліна йшла мостом, тримаючи за руку маленьку дівчинку, яка щойно навчилася називати все навколо. Матвій ішов поруч і щось розповідав, тихо й терпляче. Падав дрібний теплий дощ.
Вона зупинилася посеред мосту. Не знала чому. Щось торкнулося плеча, ледь чутно, лагідно, ніби вітер.
Ангеліна озирнулася. Нікого. Лише міст, дощ і далекі вогні міста.
— Мамо, ти плачеш? — спитала дівчинка.
— Ні, сонечко, — усміхнулася вона й витерла щоку. — Просто дощ.
Але вона знала, що це неправда. Вона не знала, звідки в неї ці знання, лише відчувала, що колись у її житті було щось дуже тихе й дуже важливе. Щось, що її берегло, а потім пішло, щоб вона могла жити далі.
Вона подивилася на небо крізь дощ і прошепотіла так, щоб ніхто не почув:
— Дякую. Хто б ти не був.
І там, високо над мостом, у місці, де не буває ні дощу, ні часу, хтось заплющив очі й вперше за всю вічність дозволив собі заплакати.
Бо його не забули.
Насправді не забули.
Кінець.
#5174 в Любовні романи
#1095 в Короткий любовний роман
#1678 в Фентезі
#388 в Міське фентезі
Відредаговано: 13.10.2026
Рекомендації книг, Промокоди і Знижки
Підпишись на канал Букнет в Телеграмі і слідкуй за повідомленнями
