Той, хто стояв за плечем

Те, що він зміг

Але він не міг просто піти. Не тоді, коли вона залишалася сама.

Він повернувся на своє місце, у тінь за її плечем, хоч це коштувало йому всього, що він здобув. Став знову невидимим. І тоді зробив єдине, що ще міг.

Любов нікуди не поділася. Її не можна було забрати разом із пам'яттю. Тому він подбав про те, щоб вона мала кому її віддати.

На початку зими, у холодний ранок, до бібліотеки зайшов новий читач. Невисокий на зріст, але з тими ж очима кольору розбавленого неба. З тією ж обережною усмішкою, ніби вчився усміхатися. Він попросив книжку про птахів, і Ангеліна, подавши її, раптом забула, що збиралася сказати.

— Вибачте, — розгублено промовила вона. — Ми... ми не знайомі?

— Не думаю, — відповів Матвій. — Хоча... — він теж нахмурився. — Дивно. Мені здається, що я вас знаю.

Вони засміялися обоє, неспокійно, як сміються люди, що відчули щось давнє й не знають назви.

Матвій не був ним. Він був живою людиною з власним життям, власною матір'ю й власними страхами. Він сміявся голосніше, мерз менше, не знав і не міг знати про дива в провулках. Але щось у ньому відгукувалося. Те, як він приніс їй у перший же день гарячий чай із двома ложками цукру. Те, як без слів віддав їй свій шарф, коли пішов сніг.

Вона не знала чому, але поруч із ним ставало тепло. Так, ніби хтось давно про це подбав.

А ще Матвій чомусь називав її «мій Ангеле». Вона сміялася й питала, звідки це взялося, а він знизував плечима: «Не знаю. Само вийшло».

Orhideja

Подобається

#5152 в Любовні романи
#1098 в Короткий любовний роман
#1725 в Фентезі
#397 в Міське фентезі

У тексті є: кохання, частинкафентезі

Відредаговано: 13.10.2026

Додати до бібліотеки

Поскаржитись