Той, хто стояв за плечем
Остання ніч
Він сидів на краю її ліжка, дивлячись, як вона спить. Місячне світло ковзало по її щоці.
— Вибач, мій Ангеле, — прошепотів він. — Я не вмію бути людиною. Я вмію лише одне: берегти тебе. Навіть від себе.
Він торкнувся її чола. Це було прощання, і це була молитва.
— Забудь мене, мій Ангеле, — сказав він. — Забудь усе. Шарф, налисники, гроза. Забудь, що колись було тихо, коли ми мовчали. Нехай це залишиться лише мені. А ти живи.
Щось у повітрі здригнулося. Ангеліна, не прокидаючись, зморщила брови, ніби її щось турбувало, і одна сльоза скотилася на подушку. Він стер її пальцем, останнім людським жестом.
Зранку вона прокинулася й не могла зрозуміти, чому в неї болить серце. Не було причини. Не було навіть сну, який можна було б згадати. Лише срібна обручка, яку вона чомусь тримала стиснутою в кулаці.
Поруч на подушці лежав її шарф, вогкий від чогось, що могло бути росою.
#5152 в Любовні романи
#1098 в Короткий любовний роман
#1725 в Фентезі
#397 в Міське фентезі
Відредаговано: 13.10.2026
Рекомендації книг, Промокоди і Знижки
Підпишись на канал Букнет в Телеграмі і слідкуй за повідомленнями
