Однієї ночі, коли Ангеліна спала, поклавши голову йому на плече, він відчув це: тихий, невмолимий поклик згори. Не гнів, не загроза. Лише спокійне нагадування, що час закінчується.
Бо щоб тримати тіло, він мусив красти світло в тих, кого колись беріг. Кожен день поруч із нею забирав щось із того світу, де він був потрібен. А головне, поки він людина, він не може її захищати, як раніше. Він став вразливим, і вона разом з ним.
Але й це було не найгіршим.
Найгіршим було те, що вона вже почала відмовлятися від усього заради нього: від друзів, які не розуміли, від планів, від спокійного майбутнього. Вона дивилася на нього так, як дивляться на єдине джерело тепла. І він бачив, що, залишившись, обкраде її. Дасть їй кілька яскравих тижнів, а потім заберуть його, і вона залишиться з порожнечею, більшою за ту, що була до нього.
Він міг піти. Тоді вона б знала, що він був, і шукала б усе життя.
Або піти так, щоб вона не шукала.
У тому й полягав вибір.
#5181 в Любовні романи
#1101 в Короткий любовний роман
#1727 в Фентезі
#396 в Міське фентезі
Відредаговано: 13.10.2026