Той, хто стояв за плечем
Кілька тижнів
На небі, певно, відомо, що з людьми не можна залишатися надто довго. Але він залишився.
У нього не було документів, дому, грошей, але якось усе влаштовувалося: кімната над крамницею, випадковий підробітк, ключі, що лежали саме там, де треба. Ангеліна не питала, звідки. Боялася, що відповідь розвіє все, як сон.
Вони ходили по місту. Левко з подивом торкався всього: кори на деревах, теплої чашки, мокрого каменю. Вперше у своєму існуванні він мерз, і вона, сміючись, закутувала його в свій шарф. Вперше голодував, і вона вчила його їсти гарячі налисники з вишнями. Вперше втомлювався, і вона лягала поруч, і вони мовчали, слухаючи, як дихає світ.
Одного вечора він, сам не помітивши, назвав її вголос: «Мій Ангеле». Вона засміялася: «Це ж моє ім'я». Він похитав головою: «Ні. Так я називав тебе ще тоді, коли не мав права».
Вона так і не зрозуміла, що він мав на увазі. Але відтоді тільки він говорив так і тільки йому вона дозволяла.
— Розкажи мені все, — просила вона.
І він розповідав. Про те, як вона у п'ять років заховалася під ліжко під час грози. Як у двадцять не склала іспит і плакала всю ніч. Як щоразу, коли їй було найгірше, він стояв за її плечем, не в силах обійняти.
— Я не міг, мій Ангеле, — говорив він. — А тепер можу. І це найбільше, чого я хотів. І найстрашніше.
— Чому найстрашніше?
Він довго мовчав.
— Бо я більше не хочу назад.
#5227 в Любовні романи
#1111 в Короткий любовний роман
#1746 в Фентезі
#403 в Міське фентезі
Відредаговано: 13.10.2026
Рекомендації книг, Промокоди і Знижки
Підпишись на канал Букнет в Телеграмі і слідкуй за повідомленнями
