Глава 18. Людина без меча

Дорогою на південь клинок не промовляв ані слова.

Артур давно звикли до тиші за ці місяці мандрів, але до цієї — так і не зміг. Раніше тиша всередині держака нагадувала зосередженість людини, яка щось постійно обчислює. Тепер же вона стала абсолютно порожньою. І Артур неодноразово ловив себе на тому, що заводить розмови з мечем уголос — тихо, як заведено у мандрівників, котрим більше ні до кого звернутися.

— Сьогодні перейшли річку, — ділився він надвечері, коли вони розбивали табір. — Вода висока й швидка, Гвен ледь не втопила свій мушкет. А Кіріл зловив рибу. Величезну! Щоправда, неабияк перелякався, бо зовсім не вмів її чистити. Гвен зробила це за нього й принагідно пригрозила, що наступного разу він робитиме все самотужки. Кіріл спершу погоджувався, хоча очевидно було, що він знову нічого не вмітиме.

У відповідь — лише тиша. І лише за кілька днів лунав короткий відгомін: ледь чутний, тонкий, мов шовкова нитка, але справжній голос.

— Рибу... — обізвався якось Джеймс. — Кей теж намагався рибалити. Виходило кепсько. Я підраховував йому врожай за... — голос на секунду увірвався. — ...за сезони. То був невдалий сезон. Занадто багато меду в щоденному раціоні.

— Ти знову повторюєшся.

— Повторююся. Це єдине, що в мене залишилося. Довіряй тому, що повторюється, хлопче. Виживає лише те, що здатне пройти через повторення.

До руїн Терра-Сіті вони дісталися на дев'ятому тижні шляху. Здавалося, місто анітрохи не змінилося: той самий глибокий котлован, звичні яруси хмарочосів, важка електрична імла над дахами. Проте різниця все ж кидалася в очі — верхні мости, де колись ніхто не наважувався селитися, тепер яскраво сяяли вогнями, а звідти долинав незнайомий досі звук. Вони співали.

— Що це взагалі таке? — насторожено запитала Гвен.

— Не маю гадки, — відповів Артур. — Ходімо подивимося.

Піднявшись на мости, вони вийшли на широкий майдан, де колись розташовувався центральний вокзал. Там зібрався чималий натовп, а в центрі виступав чоловік у простому сірому одязі без жодних розпізнавальних знаків. Він розповідав про те, що на півночі з-під землі піднялася справжня справедливість, яка пам'ятає кожне забуте ім'я, яка прагне не забирати, а віддавати, і кожен, хто рушить туди, здобуде втрачене назад.

Люди слухали затамувавши подих. дехто відверто плакав. Інші голосно вигукували прокльони на адресу колишніх кланів. А оратор у сірому продовжував говорити, і його тренований, приємний голос Артур упізнав би серед тисячі інших.

— Ейдене, — покликав він.

Чоловік різко обернувся. Почувши це, Гвен неспокійно перехопила мушкет, але одразу опустила зброю, коли Ейден упевнено попрямував до них крізь натовп, що шанобливо розступався. Він виглядав зовсім інакше, ніж у залі Камелоту — стомленим, але напрочуд умиротвореним і щасливим.

— Я мушу дещо тобі пояснити, — мовив він замість привітання.

— Пояснюй.

— Камелот не здатний спілкуватися з людьми безпосередньо. Він занадто масивний, його голос лякає, а коли він намагається звернутися до натовпу, люди чують зовсім не те, що він закладав у слова — бо відчайдушно прагнуть почути чергового бога, — Ейден кивнув на притихлих містян. — Тому я й говорю замість нього. Не як якийсь пророк, а як звичайний писар. Я прибув до Терра-Сіті, бо тут живе найбільше знедолених, і Камелот одразу дав людям те, чого вони потребували найбільше — точні записи про підземні поклади води. Тут, глибоко під містом, сховані шість старих цистерн, які колись замурували клани, зробивши питну воду зброєю контролю. Камелот розкрив архіви, люди відбили цистерни, і клани нічого не змогли вдіяти, бо воювати проти вільної води ніхто не здатний, — він показав на вогні навколо. — Глянь на них. Вони святкують порятунок. Я лише передав, хто саме поділився цією інформацією. А потім вони затягнули пісню, і я вже не зміг їх зупинити. Тоді я вперше збагнув: писар, котрий читає вголос для натовпу, неминуче перетворюється на того, кому сліпо вірять. А це вкрай небезпечно. Бо настане день, коли вони почнуть чути не мої слова, а те, що самі хочуть почути. І тоді я стану точним аналогом колишнього Столу — людиною, що віщає від імені мовчазної системи.

— І як ти збираєшся з цим боротися?

— У єдиний спосіб, який мій рід освоїв досконало. Записувати не лише те, що я озвучую, а й усю правду навколо: як звучав мій голос, хто плакав під час читання, хто уважно слухав, а хто заперечував. Писар, який фіксує власну відповідальність, ніколи не стане богом. Він залишається лише частиною загального літопису, — Ейден замовк на мить. — І є дещо ще. Камелот додатково просканував власні надра. Там знайшлося дещо друге — значно менше, древніше за сам комплекс. Машина навіть не здатна класифікувати це своїми інструментами, бо знахідка пролежала там шість тисяч років. І Камелот просив передати тобі дослівно: «Під моїми ногами лежить те, що набагато старіше за мою власну пам'ять. Я не беруся судити те, чого не осягаю. Нехай прийде той, хто ставить запитання».

Артур опустив погляд на держак. Запала довга тиша. А згодом пролунав тонкий, мов нитка, голос:

— Я пам'ятаю цю річ... — вимовив Джеймс. — Я пригадую... — і раптом повністю зник. Як обірвана нитка, яку відклали назавжди.

— Він усе пригадує, — констатував Артур.

— Так, він знає, — підтвердив Ейден. — Але водночас уже й не пам'ятає деталей. І це, мабуть, найстрашніше з усього, що мені довелося почути за цей рік.

Знайому комуну вони відшукали без жодних пошуків. Вона перебувала на тому ж місці — у закинутому підземному паркінгу. Щойно Артур спустився з мостів у звичну напівтемряву, першим його зустрів Дункан — старий скавер із напівспаленим обличчям, який і досі сидів ближче за всіх до тьмяного вогнища.

Він довго й уважно вдивлявся в обличчя гостя. А потім вимовив:

— Я аніבר на мить не сумнівався, що ти вернешся. Відчув це тієї ж ночі, коли вони прийшли по тебе. Дивився тобі вслід і казав собі: цей хлопець обов'язково вибереться. Бо мертві сюди не повертаються, а живі — завжди.