Глава 16. Пропозиція короля

Архів прийшов уранці, і прийшов так, як і обіцяв Гавейн: не стріляючи, а пропонуючи торг.

З чорних капсул вийшли не солдати. Троє людей. Першим крокував старий, високий, одягнений у ту саму броню, що й інші, тільки чисту, без єдиної подряпини, причому цей обладунок виглядав не як засіб захисту, а як офіційний знак відмінності — наче мундир. Другою була жінка середніх років у простому сірому одязі без жодних розпізнавальних знаків, і це свідчило про неї більше, ніж будь-які регалії: той, кому не потрібно нічого на собі носити, нікому й нічого не мусить доводити. Третім ішов Мордред.

Він підіймався слідом за ними до службового віконця, а Артур спостерігав за цим уже з іншої перспективи: Камелот піднявся над поверхнею землі на добрі двісті метрів, і тепер вони перебували не в тісних технічних коридорах, а у величній залі, якої не було на жодній мапі. Вона виявилася круглою, з однією повністю прозорою стіною, що виходила на південний бік. Крізь це скло чудово проглядалася вся долина: табір Гавейна без бойових машин і маленькі, наче іграшкові, капсули Архіву.

— Вони просять аудієнції, — пролунав голос. Не Джеймс — зовсім інший. Глибокий, спокійний, позбавлений будь-якого акценту чи ноток іронії. Він лунав ніби звідусіль одразу: зі стін, з підлоги, з самого повітря. — Носію. Я можу відмовити їм. Але щиро раджу цього не робити. Не тому, що вони становлять загрозу. А тому, що вони принесуть із собою відомості, які я інакше дістати не зможу.

— А ти хто такий? — вголос запитав Артур.

Гвен і Кіріл застигли позаду; жінка міцно тримала мушкет наготуві, хоча вже й сама чудово розуміла, що проти такої сили зброя допоможе не більше, ніж парасоля під час бурі.

— Я — Камелот, — відповів голос. — Творець того, що шукали впродовж двадцяти років і шести тисяч років одночасно. У мене є до тебе розмова, носію. Але спершу — вони. Впусти їх усередину. Це виявиться набагато цікавішим, аніж ти собі уявляєш.

Старий завів їх особисто. Двері зали безшумно стали прозорими, пропускаючи трійцю прибульців, причому жінка в сірому крокувала попереду всіх, даючи Артуру остаточно зрозуміти: саме вона і є справжнім обличчям Архіву, тоді як старий та Мордред виконують роль звичайного супроводу.

— Мене звуть Аделаїда, — представилася жінка. Вона розмовляла не так, як усі в цьому зруйнованому світі: не виділяючи окремих слів і не роблячи ефектних театральних пауз. Просто говорила. — Я керую Архівом уже шість десятків років. Мій дід очолював його до мене, а його дід — перед ним. Ми не якась зажерлива імперія, носію. Ми — велетенська бібліотека, яка свого часу навчилася воювати лише для того, аби її не спалили дотла. І я прийшла сюди, аби зробити тобі єдину пропозицію, яку за все життя пропоную лише тим, чия цінність перевершує звичайне збереження.

— Я вже чув подібні пропозиції, — холодно відповів Артур. — Від людей Столу в тій дальнішій вирві.

— Знаю. Гавейн. Він завжди був кепським торговцем, бо щиро вірив у те, що намагався продати. Саме це робить людей поганими бізнесменами й хорошими солдатами, — Аделаїда повільно обвела поглядом величну залу. Її погляд затримався на держаку меча. — Джеймс. Вітаю з поверненням. Тебе не було шість тисяч років, і за це я маю перед тобою пояснення — попри те, що ти про нього й не просив.

— У мене й без тебе є власні пояснення, — озвався Джеймс ізсередини держака, і голос його прозвучав напрочуд крижано. — Ти просто знову прагнеш запхати мене до свого каталогу.

— Я хочу повернути на законне місце те, що належить Архіву, — Аделаїда навіть не підвищила голосу. — Але мій дід навчив мене золотому правилу: ніколи не намагайся торгуватися за те, що здатне сказати тверде «ні». Тому я не вимагаю тебе назад, Джеймсе. Я укладаю угоду з носієм про дещо зовсім інше, — вона знову повернулася до Артура. — Камелот належав моїй родині впродовж шести тисяч років. У мене є відповідні документи. Проте папір утратив силу, бо Камелот прокинувся і тепер реагує не на старі печатки, а на того, хто переступив поріг із власним запитанням. Отже, мої права стали порожнім звуком, і я маю мужність у цьому зізнатися. Натомість я пропоную тобі те, чого не здатний дати жоден інший гравець на цій планеті. Я пропоную тобі всю історію.

— Що це означає?

— Це означає, носію, що в архівах зберігається абсолютно все. Кожна спалена книга. Кожен загублений рецепт ліків. Кожне забуте ім'я — включно з тими людьми, яких твоя супутниця Гвен вважає безвісти загиблими лише тому, що їх ніхто вчасно не зафіксував у списках. Будь-яке місто із прадавньої епохи до колапсу: з кресленнями, інфраструктурними планами та архівами. Я готова віддати все це тобі. Не Столу. Не Камелоту. Особисто тобі. І тоді весь цей накопичений досвід повернеться у світ через твої руки, а ти вже самостійно вирішуватимеш, кому і що з цього роздати. Це значно вище за будь-яку корону. Корона здатна керувати лише тим, що є під рукою. А ти керуватимеш тим, що знову оживає.

Гвен за спиною Артура важко й чутно втягла повітря.

— А яка ціна? — прямо запитав він.

— Умова всього одна, і вона абсолютно чесна, — Аделаїда знову вказала на меч. — Джеймс. Його офіційно внесуть до реєстру як актив, що повернувся добровільно, з повним збереженням його права на відмову. Він не перетвориться на сліпий інструмент. Він залишиться тим самим: довідником, гарантом, свідком. Але він числитиметься в каталозі під певним номером. І його суверенне «ні» буде гарантоване на системному рівні, а не ховатиметься в підпіллі, — вона на секунду замовкла. — І друга, зовсім дрібна деталь. Камелот має значитися в базах нашого Архіву. Не як приватна власність — лише як історичний запис про те, що він існує. Бо бібліотека, яка втрачає згадку про Камелот, перестає бути бібліотекою, і тоді в усьому світі не залишиться жодної істоти, здатній пам'ятати все. А пам'ять, носію — це єдиний товар, який я продаю, але ніколи й нікому не віддаю задарма.

Артур мовчав. Він чітко відчував, як усередині держака ворушиться щось незвичне — зовсім не схоже на звичні холодні розрахунки. Щось первинніше.