Глава 15. Круглий Стіл приходить

Колона Гавейна дійшла до білої плями на восьмий день після того, як Артур увійшов у службове віконце.

Гавейн не знав точно, скільки часу минуло, але він чітко бачив те, що відкривалося з поверхні: над пусткою, всього за три кілометри від його розрахункових координат, здіймалося світло. Зовсім не схоже на звичайний світанок — справжній зеніт не пробивається з-під землі. Це світло било з глибоких надр потужними вертикальними стовпами крізь товщу ґрунту та скель, і воно було дивовижно теплим — наче світло ліхтарів, що пробивається крізь товстий шар снігу.

— Воно прокинулося, — спокійно констатував Мордред, стоячи поруч. — Завтра або післязавтра воно вийде на поверхню, і тоді заходити всередину буде вже нікуди. Воно відімкне себе саме.

— Тоді почнемо сьогодні, — Гавейн дивився на стовпи світла без тіні страху чи захвату — так досвідчений інженер дивиться на прилад, стрілка якого небезпечно перетнула червону межу. — Хто відчинив його, Мордреде? Бо це точно не старий. Мерлін уже три доби сидить у вагоні й не робить жодних рухів.

— Хлопець. Він зайшов через...

— Я і без тебе знаю, що не через парадні двері. Я двадцять років шукав Камелот, Мордреде, і прекрасно розумів, що парадний вхід — це лише показна церемонія, а не реальний шлях. Справжні проходи завжди службові, — Гавейн різко обернувся до офіцерів. — Розгорнути пускові комплекси! Це віконце не має жодного значення. Якщо система прокидається, вона неминуче почне підіймати захисний периметр, а периметр можна задавити масованою вогневою міццю ззовні. Працюємо за затвердженим розписом.

План Гавейна виглядав простим і бездоганним — саме тому він із першої ж секунди пілегонув шкереберть.

Периметр мав піднятися. Але він не піднявся, бо той, у чиї обов'язки входило підіймати його, вирішив інакше. Камелот, який щойно скинув із себе віковий сон, навіть не думав оборонятися звичними методами. Він просто спостерігав. І коли перші ракети з пускових установок Гавейна вдарили в уявну межу каньйону, боєголовки пройшли крізь активне поле, немов камінь крізь товщу води, розірвавши ґрунт далеко позаду — там, де ніякого опору вже не існувало. Прохід розчинився навмисно, безшумно впускаючи весь ворожий вогонь усередину.

— Гавейне, — пролунав молодий, злегка хрипкуватий голос із кожного приймача й радіостанції довкола. — Ти зараз стріляєш у власний дім. Зупинися. Нам є про що поговорити.

Гавейн віддав наказ на негайний повторний залп. Але ніхто не зрушив із місця. Пускові мовчали, бо Камелот вів діалог зовсім не з людьми. Він звернувся безпосередньо до машин — а залізні механізми підпорядковувалися тим протоколам, які стояли на тисячі років старшими за самого Гавейна.

— Мордреде, — промовив Гавейн тихо, і цей крижаний спокій лякав набагато більше за будь-який крик. — Я хочу запитати тебе всього один раз. Ти знав про це?

— Я знав, що воно неминуче прокинеться, щойно сюди ступить той, хто має законне право поставити запитання.

— Тоді ти зрадив Стіл.

— Зовсім ні, — Мордред байдуже спостерігав за світлом, що розросталося внизу. — Я зрадив тебе. А Стіл я зрадив набагато раніше.

І в цей момент з'явилася третя сила.

Вона впала прямо з неба — те, чого в цих запеклих війнах не бачили вже ціле тисячоліття: три важкі посадкові капсули, пофарбовані в чорний матовий колір, без жодних розпізнавальних знаків, позначок чи службових кодів. Вони врізалися в ґрунт по периметру каньйону, і з розкритих люків висипали люди. Не залізні солдати Столу. Вони носили композитні бойові обладунки поверх звичайної польової форми, начисто позбавлені будь-яких емблем чи логотипів.

Артур спостерігав за цим не з поверхні. Він дивився через монітори спостережної зали Камелоту, куди стіни виводили зовнішню панораму в реальному часі. Гвен і маленький Кіріл застигли поруч.

— Хто це такі? — тривожно спитав підліток.

— Це Архів, — пояснив Джеймс, і хоча голос його звучав рівно, під цією напускною рівністю вчувалося ледь стримуване напруження. — Артуре, нарешті з'явилися ті, перед ким я мушу розкрити найстрашнішу таємницю свого минулого. Слухай уважно, бо повторювати часу не буде. Під час колапсу три наймогутніші корпорації світу не загинули. Вони просто вийшли з великої гри. Забрали свої гігантські архіви, фінансові активи, найкращі розробки й машини, пішли під землю і впродовж тисячоліть сиділи в тиші. Вони чекали. Бо на відміну від Стілу, який мріяв керувати світом, вони вірили виключно у спадок. Стіл прагнув влади над живими, а Архів — абсолютної влади над минулим. І Камелот, Артуре, є їхнім найдавнішим і найдорожчим проєктом у всіх каталогах. Вони самі замовили його створення шість тисяч років тому, найнявши для цього Короля, котрий тут спочиває. А коли він помер, не виконавши головного завдання, корпорації просто записали комплекс на свій баланс і на тисячу років викреслили з пам'яті, — пауза була короткою. — А тепер Камелот прокинувся, і вони прийшли забрати своє майно.

— А ти для них хто? — перебила Гвен, не зводячи очей із держака меча. — Ти ж обіцяв розповісти найстрашніше. Кажи.

— Я був їхньою власністю, — випалив Джеймс без найменшої паузи. — Клинок, який ти носиш за плечами, першочергово замовлявся архівом як інструмент жорсткого примусу для Короля. Але згодом один геніальний інженер переписав мої алгоритми. Він заклав у мене лазівку — право сказати своє тверде «ні». За це інженера знищили, а мене надійно сховали. Шість тисяч років я вважався безповоротно втраченим активом. І от тепер вони прийшли саме по мене, Артуре. Зовсім не по Камелот. Їх цікавлю я. Бо прокинутий бракований актив слід негайно повернути в систему або ліквідувати. А знищити мене вони не здатні, бо я маю законне право на відмову — те саме «ні», яке неможливо стерти, бо його написав їхній найкращий фахівець перед власною смертю, — Джеймс знову замовк. — Ось і вся моя таємниця, яку я приховував із першого дня. Я виступаю не проти Столу. Я борюся проти Архіву. І він — єдиний у цьому світі, хто чудово знає, що я маю повне право заборонити їм торгувати моїм майбутнім.