Глава 14. Камелот

Шлях до віконця зайняв шість днів, і останні два з них пролягали через місцевість, якої не було на жодній із відомих Артуру мап. Біла пляма Мордреда — головні двері — знаходилася далеко на півночі, за похмурими руїнами космодрому. А от службове віконце Джеймса лежало на південний захід від них, у точці, де пустка раптом уривалася величезним проваллям.

— Тут, — сказав Джеймс, коли вони зупинилися просто на краю стрімкого обриву.

Унизу простягався каньйон. Зовсім не звичайний природний яр: ідеально рівний, із чіткими вертикальними стінами, наче вирізаний велетенським лезом. Стіни складалися зовсім не з каменю. Вони були темними, неприродно гладкими, а внизу, на дні, пролягала рівна смуга, над якою повітря злегка й тривожно тремтіло.

— Що це таке? — здивовано запитав Кіріл. За ці шість днів у дорозі підліток подорослішав на кілька років.

— Захисний периметр, — пояснив Джеймс. — Три кілометри в діаметрі. Під вами не просто каньйон, хлопче. Під вами кордон. Те, що знаходиться за ним, було повністю відірване від зовнішнього світу шість тисяч років тому. Ідіть слід у слід за мною і наступайте виключно туди, куди я вкажу, бо ця сіра смуга внизу — зовсім не звичайне повітря. Це активне поле, і воно вміє відрізати все зайве.

Спускалися цілий день. Джеймс вів їх складним маршрутом, який існував лише в його пам'яті, озвучуючи кожний уступ кожної стіни: «Зупинися на третьому виступі. Тепер ліворуч на одинадцять кроків. А зараз не рухайся». Артур помітив, що голос меча за весь день разюче змінився. У ньому не було ані звичного сарказму, ані легковажності. Він звучав рівно й приглушено — так говорить людина, яка повернулася додому після сорока років розлуки і водночас не певна, чи чекає на неї хтось живий.

На самому дні каньйону, просто у вертикальній стіні, якої там не мало бути, виднілися двері.

Зовсім не гігантські ворота. Маленькі. На зріст людини, темні, позбавлені будь-яких ручок, замочних свердловин чи навіть помітних швів по краях. Вони просто існували в камені, наче звичайна дерев'яна стулка в сільській хаті, а довкола не було геть нічого.

— Господарське віконце, — пояснив Джеймс. — Так його колись називали ті, хто ним користувався. Обслуговувальний персонал. Служби забезпечення. Усі ті, кого парадні двері ніколи не допускали всередину, — коротка пауза. — Мене ж допускали. Я виходив і заходив через нього шість тисяч років тому, коли мандрував туди, куди мені не належало потикатися. Я зачинив його останнім, у найостанніший день, і мій наказ не згас. Формулювався він так: двері відчиняються для носія клинка та одного супутника. Ні для кого більше.

— Джеймсе, — вимовив Артур. — Ти ж казав, що сам не розумієш, чому клинок тебе впустив. А тепер стверджуєш, що особисто запрограмував двері, які нас зараз впустять.

— Я писав ті двері. Але не я створював клинок. І те, що обидва ці незалежні накази зрештою зійшлися саме на тобі, Артуре — це або грандіозна випадковість, або ретельно спланований план. І від другого мені чомусь набагато моторошніше, ніж від першого, — голос меча різко обірвався. — Досить балачок. Відчиняй.

Артур наблизився й поклав долоню на темну поверхню. Нічого не сталося. Тоді він подивився на держак.

— Не так, — підказав Джеймс. — Двері не реагують на шкіру чи тепло. Двері відчувають мене. Відступи на один крок і тримай мене рівно.

І тоді Артур відчув це вперше: Джеймс не вимовив жодного звуку вголос. Але по всій руці, по всьому держаку і самому лезу прокотилася глибока, вібраційна хвиля — немов чиста нота, якої не вловлює вухо, але відчуває кожна кістка.

Двері раптом стали прозорими. Не відчинилися на петлях — просто перетворилися на чисте скло, за яким розкинулася безпросвітна темрява, де одна за одною повільно спалахували крихітні вогники: далекі акуратні ряди, немов ціле підземне місто в годину нічного спокою.

— Уперед, — наказав Джеймс.

Усередині не було класичного підземелля. Усередині розкинувся величезний, приголомшливий простір.

Вони вийшли на простору галерею, що тяглася вперед і вгору, і з її оглядового майданчика відкривався вид на грандіозну глибину, яку неможливо було охопити одним поглядом. Далеко внизу пролягали рівні яруси, де застигли дивовижні механізми, несхожі ні на що з того, що Артур бачив раніше: вони не здавалися ані мертвими, ані живими — радше спали, перебираючи тонкими світловими сітками по металевих кожухах. Над усім цим нависало штучне небо. Небо глибоко під землею: величний купол, на якому повільно й безшумно пливли справжнісінькі хмари, створені колись кимось для невідомої мети.

— Це не просто військова база, — прошепотів Артур.

— Це корабель-ковчег, — відповів Джеймс. — Він ніколи не літав і навіть не збирався злітати. Проєкт передбачав політ, але зрештою його вирішили просто закопати надійно вглиб. Тут, у цій циклопічній товщі, зібрано все, що Стіл встиг збудувати, поки люди зводили поверхневі бункери. Фабрики, передові лабораторії, велетенські архіви. У часи, коли все це мало запрацювати одночасно, цей комплекс міг за один столітній цикл зробити стільки ж, скільки весь старий світ вибудовував за тисячоліття. Але система так і не запустилася. Бо в неї не було головного — дозволу на старт, — пауза. — А дозвіл цей, Артуре, лежить у самому центрі. Там, де знаходиться він.

— Хто він?

— Той, кого ви звикли називати Камелотом. Хоча справжнього його імені ніхто не носив. Його звали просто Артуром.

Кіріл незграбно заплутався в власних ногах і безсило опустився на підлогу. Гвен навіть не ворухнулася, але її долоня інстинктивно лягла на руків'я ножа.

— Прямо як хлопець, — тихо зауважила вона.

— Саме так, — погодився Джеймс. — Бо в самісінькому серці цього комплексу спочиває його головний мозок, і носив він те ж саме ім'я, що й хлопець із низовин. І це зовсім не випадковий збіг. Річ у тім, що серцевина цього корабля створена з того ж самого матеріалу, що й родовід Кея. Сам по собі Кей не був нічим визначним, окрім генетичної гілки. Але в цій лінії закладено ім'я, призначене для того, хто колись з'явиться в центрі й скаже єдине можливе: «так» або «ні», — голос меча лунав повільно, вибиваючи кожне слово, як важкий цвях. — Ви досі нічого не розумієте, бо вам ніхто й ніколи не казав правди. Стіл ніколи не був банальним бунтом здичавілих машин проти людей. Стіл замислювався як бунт штучного інтелекту проти єдиного фундаментального запитання. Запитання звучало так: хто дав тобі право вирішувати за людство? І озвучити його мусила зовсім не машина чи черговий чиновник при посаді. Це право належало тому, хто поєднував у собі обидві сутності — чисту людську лінію та первинний алгоритм коду. Таку людину заздалегідь призначили. І звали її Артуром. Він загинув за три роки до остаточного колапсу, так і не встигнувши поставити це запитання. Відтоді Стіл залишався без відповіді впродовж шести тисяч років. Саме тому він і занурився в анабіоз. І саме тому, Артуре, коли ти наблизишся до нього, він не стане перевіряти твої документи чи титули. Він запитає лише одне: чи маєш ти справжнє право ставити це запитання?