Глава 13. Мордред

У колоні Гавейна налічувалося двадцять шість людей, чотири тягачі й один полонений. І цей полонений був найдорожчим із усього — ціннішим за всі тягачі разом узяті, бо техніку можна побудувати наново, а от старого, який знає дорогу до Камелоту, ніхто не замінить.

Гавейн викликав Мордреда до свого штаб-вагона о дев'ятій вечора, одразу після наради з офіцерами. Викликав не офіційним наказом, а особистим запрошенням, і це стало першою ознакою того, що Гавейн нарешті збагнув, із ким має справу. Накази віддають лише підлеглим.

— Сідай, — сказав Гавейн, розкладаючи на столі мапи. Мапи стосувалися південно-північного напрямку, і одну з них, із чіткою позначкою, він недбало накрив долонею, щойно Мордред переступив поріг. — Ти був учора ввечері на гребені.

— Був.

— І розмовляв із ним.

— Розмовляв.

— Про що йшлося?

— Нічого такого, чого ви й самі не знаєте, Гавейне. Я сказав йому те, що відомо кожному: він прямує до Камелоту. А він підтвердив те, чого прагную я: я хочу того самого. Ми розійшлися цілком цивілізовано.

Гавейн випростався. У нього була звичка випростуватися перед тим, як сказати щось вагоме, і про цю його особливість знали всі в колоні — от тільки Мордред демонстративно робив вигляд, що не помічає.

— Мордреде, — Гавейн вимовив це ім'я так, ніби називав службову посаду, що, по суті, відповідало дійсності, адже іншого імені той не мав. — Я служу Столу вже двадцять років, і за цей час засвоїв одне правило: коли представник Ради виїжджає в польові умови без офіційного мандата, він веде власну гру. Я вже перевірив. Рада не має жодного поняття про те, що ти тут. А отже, твоя партія спрямована проти неї. І я маю чітко розуміти, чи граєш ти й проти мене, бо в такому разі я маю законні повноваження заарештувати Директора.

— І що ж тебе зупиняє?

— Те, що заарештований Директор за першої ж нагоди звітуватиме перед Радою, а мені поки нема чого їм пред'явити, — Гавейн прибрав долоню з мапи. — Тому я запитую прямо, як прийнято запитувати офіцерів: чого саме ти хочеш від того хлопця з клинком?

Мордред зазирнув у мапу. Позначка на півночі чомусь лежала зовсім не там, де зазвичай шукали руїни старого космодрому. Вона зсунулася на одинадцять кілометрів на південь — у ту саму ділянку, яку старі картографи залишили чистим аркушем, бо формально там нібито нічого не існувало.

— Гавейне, — обізвався Мордред, — а ти взагалі знаєш, що це за біла пляма?

— Звісно. Бувають занедбані регіони, які в минулому просто не встигли детально закартографувати.

— Ні. Бувають місця, які свідомо витирали з мап. Біла пляма на папері ніколи не означає, що там «нічого не було». Вона означає: «тут лежав Камелот, і той, хто затверджував мапи, наказав стерти його з пам'яті». Я особисто перевірив шість старих архівних баз. В усіх шести на цьому місці зіяє порожнеча. Видалити об'єкт з усіх мап одночасно міг лише тогочасний володар абсолютного контролю над інформацією, — Мордред підняв погляд на Гавейна. — Ти прокладаєш фізичний шлях, Гавейне. А я знайшов дещо набагато важливіше: доказ того, що колись хтось усередині самої системи намагався заховати Камелот навіть від її власних творців. А це означає, що в тому старому світі існував хтось, хто мав повне право не підкорятися загальним правилам.

Гавейн довгу хвилину мовчки дивився перед собою. Згодом вимовив:

— Рушаємо завтра на світанку. Обидва. Ти їхатимеш у моєму вагоні, під пильним наглядом, формально в статусі спостерігача від Ради. Звіт керівництву я склажу самостійно — і зроблю його вигідним для тебе, якщо твоя прихована гра справді не зачіпає інтересів Столу.

— А якщо зачіпає?

— Тоді я не стану вигадувати м'які формулювання. Я опишу все до найменшої деталі.

Мордред залишив штаб-вагон і попрямував до транспортного контейнера з полоненим. Вартові пропустили його без жодних запитань: статус спостерігача давав право на безперешкодний огляд арештанта, та й до його нічних візитів охорона вже встигла звикнути.

Мерлін лежав на тапчані — уперше за весь час він не сидів. Руки бранця покоїлися поверх ковдри, і пальці дрібно, неконтрольовано тремтіли — так тремтяться кінцівки людей, яких місяцями ламають без єдиного удару.

— Завтра ми рушаємо в дорогу, — примостившись на стільці, мовив Мордред. — Ти ж чув усе через стінку?

— Я чую абсолютно все. Стінки цього вагона такі ж тонкі, як і твої виправдання, — старий навіть не повернув голови. — Гавейн узяв тебе на гачок. Кажуть, для нього це нетипово.

— Не він мене, а я його потягнув за собою, бо запропонував те, чого він сам знайти не міг — білу пляму на мапі. Тепер він їде до Камелоту не за суворими інструкціями, а слідом за моїм відкриттям, — Мордред перевів погляд на тремтячі пальці старого. — До речі, тебе більше не допитують про правильну дорогу. Він її вже отримав.

— Знаю. Я здав йому шлях ще на четверту добу.

— Ти... — Мордред ледве не збився з думки. — Ти віддав шлях свідомо?

— Мордреде, ти ж не дурна дитина. Навіщо старому бранцю, якого зачинили в бляшаній коробці, триматися за маршрут? Маршрутом дорожать тоді, коли він здатний захистити. Мені ж було потрібно інше: аби Гавейн повірив у мою повну капітуляцію і припинив шукати підводні камені. Я віддав карту, аби він заспокоївся і перестав стежити за кожним моїм рухом, поки я сам, удаючи поразку, уважно вивчав його слабкі місця, — Мерлін нарешті повільно повернув голову. Обличчя його здавалося сірим, але погляд залишався напрочуд живим. — А тепер слухай те, заради чого ти щовечора приходиш сюди вже восьму добу поспіль. Ти ж насправді з'являєшся тут зовсім не для розмов. Ти приходиш тому, що я — єдиний у всій цій колоні, хто знає твоє справжнє походження. И ти чекаєш, доки я озвучу це вголос, бо власноруч зізнатися у власному минулому тобі бракує мужності.

Мордред не поворухнувся. Проте повітря в тісному просторі вагона різко змінило густину.

— Я аналізував генеалогічні лінії, — вів далі Мерлін. — Шість довгих років я прораховував роди, здатні взаємодіяти із захисним замком «Рекса», ще сидячи у своїй старій базі. Це не так уже й складно, коли під рукою є старі електронні реєстри та достатньо часу. Рід Кея не обірвався. Він розгалузився. У Кея був законний син від дружини та донька від жінки, котру він узяв у другий рік великого голоду, адже тодішні екстрені закони давали таке право. Сина назвали Артуром. А доньку таємно передали в інший рід — той самий, що впродовж восьми століть ховав своїх мерців безіменними, аби їх ніхто не міг вистежити, — Мерлін говорив рівно, без жодного зловтішного задоволення, як лікар, що озвучує незворотний діагноз. — Чоловіча гілка зникла з офіційних баз і спливла на поверхню лише три тижні тому в низовах Терра-Сіті. Зате жіноча лінія нікуди не зникала. Вона просто розчинилася серед натовпу під вигаданими іменами. І от останній представник цієї самої гілки зараз сидить переді мною у цьому вагоні, обіймаючи високу посаду Директора з питань людей.