Глава 12. Розділені

Гвен і три родини долучилися до нього на четвертий день після виходу з Мельниці. Артур їх не звав. Вони просто з'явилися ранком із-за пагорба: шість навантажених возів, отари кіз, підліток із довгою пікою та жінка з мушкетом, яка підійшла просто до Артура й випалила:

— Ми йдемо разом із тобою. Але не за тобою. За тобою люди йдуть тоді, коли намагаються викрасти клинок. А ми тримаємося поруч, бо дорога на північ буває безпечною лише для того ватажка, чиє багаття найвище.

— А хто вам сказав, що моя дорога взагалі безпечна?

— Ніхто, — Гвен кинула погляд на меч за його спиною так, дивляться на поламаний замок у коморі, який ніяк не викинуть, бо він усе одно чомусь дорогий. — Але шлях від Столу зараз гарантує безпеку лише тому, за ким Стіл веде полювання. Вони шукають тебе. А отже, доки ти поруч, нас вони не помічають.

Це був простий життєвий розрахунок, і Артур навчився поважати розрахунки. Він мовчки кивнув, і з того дня їхня колона налічувала шість возів, вісімнадцять душ і легкий ранковий запах козячого молока.

А вночі, вже після розмови з Мордредом, Джеймс заговорив про те, про що мовчав цілих три дні:

— Артуре. Ми сидимо біля вогню, всі сплять, старий із Джоном стоять на чатах, і я маю сказати тобі дещо важливе. Мав повідомити ще в долині, але притримав слова, бо хотів перевірити розрахунки. Я перевірив. Уночі, поки ти бачив сни, я просканував сигнали ворожої колони. Сили Столу більше не рухаються на північ.

— Як це — не рухаються? Вони ж...

— Вони застигли на місці вже другу добу. Стоять у долині й просто чекають. І ось до якого висновку я дійшов, звівши всі цифри: Гавейн узагалі не збирався вести колону до Камелоту. Гавейн ішов виключно за тобою, а Мордред у цю хвилину просто зв'язав йому руки. Можеш не зважати на всю ту поезію про «двері», яку він тобі розказував, Артуре, — це красиво, але не це головне. Головне те, що Мордред щойно врятував тобі життя. Причому зробив це так витончено, що Гавейн ні про що не здогадується. Колона стоїть. Ти живий. І тепер у нас з'явився час, якого ми не мали від самої вирви.

Артур сидів біля вогню, не зводячи очей з розпеченого вугілля.

— А як же Мерлін?

— А старий добровільно вирушив до тієї колони, і тепер я, здається, нарешті зрозумів усю логіку його дій. Він чудово знав, що Гавейн не відстановить погоню за тобою. Він розумів, що переслідувачі наздоженуть нас задовго до того, як ми дотягнемося до Камелоту. Тому й здався їм — аби колона переключилася на нього. Ось і весь його розрахунок, Артуре. Весь до останньої цифри. Він просто обміняв власну свободу на твою дорогу, — Джеймс на секунду замовк. — Шість тисяч років веду підрахунки, але такого безкорисливого кроку ще не зустрічав. Старий дурень.

— Він не дурний. Він розрахував, що я маю вижити.

— Це і є найбільша дурниця з погляду чистої математики. І водночас, — голос меча помітно пом'якшав, — я змушений повідомити тобі ще дещо, і це буде важко почути. Старий у колоні не є просто полоненим, але й у безпеці він не перебуває. Гавейн допитує його щодня. І зовсім не про безпечний шлях до Камелоту — цей шлях він і так знає, бо він схований у пам'яті старого поруч із речами, які Гавейну життєво необхідні. Мерліна тримає там не стільки здатність мовчати, скільки те, що катування затягуються надовго, а Гавейн майстерно цим користується, — коротка пауза. — Артуре, старий витримає максимум тиждень. Може, два. А потім почне говорити те, чого говорити не дозволено.

— Про що саме він розповість?

— Про Камелот. Про специфіку його активації. І про те, як правильно замурувати ці двері, якщо їх спробують зламати чужі руки.

Вогонь тихо потріскував. Десь там, у глибині табору, завозилися уві сні діти, і хтось тривожно зітхнув.

— Отже, — підсумував Артур. — Які в нас варіанти?

— Тепер рахувати доводиться тобі. Перед нами три дороги. Перша: тицяємо на північ щодуху — до самого Камелоту, щиро сподіваючись випередити момент, коли старий зламається. Друга: розвертаємося назад і відбиваємо старого в колони, що означає неминучу бійку з Гавейном, де наші шанси на виживання складають один проти чотирьох. Третя...

— Третя, — перебив його Артур, — це сидіти склавши руки і сподіватися, що Мордред дотримає слова.

— Це найнебезпечніший шлях із усіх можливих, — заперечив Джеймс. — Бо він повністю залежить від людини, яка жадає чужих імен. Той, хто настільки одержимий власною метою, що готовий зрадити власну Раду, зрадить тебе не через злобу. Він зробить це заради того, хто запропонує омріяне швидше. Запам'ятай це раз і назавжди. Колись я й сам ладен був продати все на світі заради власного жальцю.

— І продав би?

— Продав би. На щастя, мене ніхто не запитував, — Джеймс надовго замовк. — Але мова зараз не про мене. Третій шлях надто нагадує солодку пастку, а безплатні подарунки зазвичай коштують дорожче за будь-які покупки.

Наступного ранку рештки колони зрозуміли, що їхній рух остаточно зупинився, і лави почали тріщати швами.

Усе сталося буденно, як рветься гнила мотузка. Джон, старший серед родин, підійшов до вогнища й заявив: вони прямували на північ лише тому, що сподівалися знайти спокійні землі за мертвими містами. Про жоден Камелот вони раніше й не чули. А тепер, дізнавшись, що насправді дорога веде до чогось зловісного, що спить глибоко під землею і здатне витягувати з пам'яті імена мертвих, вони хочуть згорнути на захід — туди, до солончаків, де живе їхній родич.

— Ми не кидаємо тебе просто так, — додав Джон. — Ми просто обираємо власний шлях.

— Це не шлях, — різко обірвала його Гвен. Вона виросла поряд із ними, тримаючи мушкет уже не за спиною, а в руках, і це мало вирішальне значення. — Це звичайнісінький страх. Справжній розрахунок виглядав би інакше: ти б спочатку запитав, скільки я маю заплатити тобі за те, аби ти залишився.

— А скільки ти хочеш? — здивувався Джон.

— Я? Я нічого не рахую, — відповіла жінка. — Я належу до тих, хто не біжить від труднощів.