Глава 11. Зустріч на гребені

Він підіймався довго. Долина була широка, схил — крутий, і людина в чорному йшла рівним кроком, не зупиняючись і не шукаючи стежки. Це було страшніше за будь-яку зброю: так підіймаються лише ті, хто напевно знає, що в них ніхто не стрілятиме.

Артур стояв на гребені, а Гвен за три кроки позаду тримала наготові мушкет. Артур навіть не намагався просити її відійти, бо чудово знав: вона все одно б не послухала.

— Джеймсе, — тихо покликав він.

— Три речі, — швидко відповів меч. — Перше: його зброя чиста, я відчуваю поле. Друге: він іде наодинці, ніхто з колони його не супроводжує. Третє: я знаю, хто це, і помиляюся вкрай рідко. Це Директор із питань людей. Тієї самої людини старий у вагоні вголос не називав, але думав про нього настільки гучно, що я чув крізь стіни. Хлопче, говоритимеш із надзвичайно розумним противником. Слухай кожне слово й не поспішай відповідати з розгону — він у цьому майстер.

Мордред видерся на гребінь і зупинився на відстані десяти кроків. Ближче не підходив. Це пояснювалося не страхом чи банальною ввічливістю — просто на такій дистанції у темряві ще можна розгледіти обличчя, але влучити з мушкета вже вкрай важко.

— Добрий вечір, — пролунав його тихий, рівний голос — так говорять люди, котрі ніколи не підвищують тон, бо просто не мають у цьому потреби. — Артуре, сину Кея.

— Ти знаєш моє ім'я.

— Я значно більше. Мені відомо, що ти з низовідділів, що чотирнадцять років тебе виховувала комуна на двадцять дві душі, що серед вашої спільноти була дівчинка на ім'я Дана, що ти вмієш визначати вагу міді на око, а три тижні тому витягнув із вирви клинок, котрий не належить ані тобі, ані мені, — Мордред заклав руки за спину. — Я вичитав це не з офіційних протоколів. Я заплатив соляникам, купцям і тій самій старій торговці зіллям у Мельниці. Людські таємниці коштують дорожче за будь-які машини, але їх завжди можна купити.

Гвен за спиною Артура важко пересунула мушкет. Мордред навіть не скосив у її бік погляду.

— І ви також, — додав він. — Гвен. Шість родин, кози, підліток із пікою. Я чудово розумію вашу логіку: ви йдете за ним, бо триматися поруч із тим, за ким полює Стіл, банально безпечніше. Прагматичний розрахунок. І я не збираюся руйнувати його.

— То чого ж ти прийшов? — прямо запитав Артур.

— Поговорити. Я ж казав своїм людям у колоні: ніхто не стріляє. Це поширюється і на мене, — Мордред кивнув на меч за спиною хлопця. — Можеш не ховатися. Я знаю, що він із тобою. Чутність тут взаємна — він чує мене точно так само, як я чую його. У нас із тобою, Артуре, спільна недуга: нас обох чує те, що досі спить глибоко в земних надрах.

Артур ледь здригнувся плечима. Під плащом держак звично випромінював тепло.

— Ти хочеш отримати клинок.

— Ні, — Мордред вимовив це без найменшої паузи, і в цій відповіді не було ні брехні, ні награної щирості. — Гавейн прагне клинка. Рада хоче клинка. У мене ж зовсім інші плани. Я прийшов сказати тобі всю правду, бо ти — єдина людина на цьому шляху, з якою мені вигідно бути чесним. Усім іншим я брешу так само легко, як дихаю, але з тобою чесність обходиться дешевше.

— Чому?

— Бо ти прямуєш до Камелоту, Артуре. Рано чи пізно ти опинишся там — навіть якщо зараз сам ще вагаєшся, старий у моєму вагоні вже давно все вирішив за тебе. А в Камелоті обов'язково збереться кілька людей, і я буду серед них. Тож нам доведеться зустрітися знову, і краще, якщо під час другої зустрічі ми вже знатимемо одне ʻодного. Це перша причина. Друга набагато простіша: я зацікавлений у тому, щоб ти дожив до Камелоту. Мертвим ти мені не потрібен, а от живим — дуже.

— Навіщо?

Мордред на секунду замовк. А потім зробив те, чого Артур ніяк не очікував: просто сів на холодний камінь. Сів просто, по-дорожньому, і розвів руки в боки, демонструючи повну відсутність зброї.

— Тобі відомо, що в моєму вагоні везуть старого, — почав він. — Напевно, здогадуєшся і про те, що поїхав він зовсім не як звичайний полонений. Він здався добровільно, бо так вимагав його власний розрахунок. Чужого розрахунку я не знаю, зате свій розумію добре. Слухай уважно. Рада одинадцяти директорів свято вірить, що Камелот — це якась надпотужна зброя чи скарбниця, яку можна захопити й підпорядкувати собі. Гавейн переконаний, що це суворий наказ, який треба виконати за процедурою. Одинадцять захланних директорів і один виконавчий Гавейн — дванадцять фатальних помилок. А реальність полягає в тому, Артуре, що Камелот — це просто двері. І відчиняються вони виключно зсередини. А те, що звідти з'явиться, зовсім не збирається підлаштовуватися під очікування озброєних загонів. Це буде той, хто гляне на людей і сам вирішить, чи варте людство взагалі права на подальше життя.

— І ти прагнеш опинитися в першому ряду, коли він дивитиметься?

— Я хочу стояти перед ним наодинці, коли він дивитиметься, — Мордред вимовив це з абсолютною щирістю. — Рада не повинна про це знати. Гавейн — тим паче. Старий чудово все розуміє, саме тому він і торгується не за власну шкуру: він намагається виграти час, аби ти встиг дістатися туди раніше за нашу колону. І я дозволяю йому тягнути час. Розумієш, що це означає? Я власними руками простелю тобі доріжку, Артуре, і роблю це всупереч волі власної Ради.

Гвен іззаду промовила холодно:

— Ніхто ніколи не стелить доріжок задарма.

— Розумна жінка, — Мордред навіть не повернувся. — Саме так, Артуре. Я вимагаю плати. А моя ціна така: коли Камелот відчиниться, я хочу бути біля цих дверей із внутрішнього боку. Не їхнім господарем — просто стояти поруч. І коли він запитає: «Хто ви такі?», у цьому залі має знайтися принаймні одна людина, котра відповість йому правдою, а не черговою чиновницькою процедурою.

— А тобі яка різниця?

Мордред підвівся з каменя. Він довгу хвилину мовчав, і темрява довкола ніби згустилася, бо далекі вогні колони в долині поступово догоряли.

— Мій рід упродовж восьми століть ховав власних мерців безіменними, — промовив він нарешті. — Розумієш, що це означає? Я не маю жодного поняття, хто я такий насправді. Ні імені, ні роду, ні справжньої батьківщини. Стіл натомість дав мені високу посаду — і я проковтнув її, ставши цією посадою. А тепер у землі міцно спить машина, яка пам'ятає абсолютно все, що ми безнадійно забули, включно з іменами всіх мертвих. І я просто хочу підійти до неї та поставити одне-єдине запитання, Артуре. Одне-єдине. Хто я є? — він зробив крок назад, до схилу. — Рада прагне влади. Гавейн прагне беззаперечних наказів. Я ж жадаю лише власного імені. От і все. Саме тому я єдина людина в усьому Столі, якій невигідно тобі шкодити, адже ти — єдиний шлях до отримання цієї відповіді.