Глава 10. Мертва зона

За рікою починалася мертва зона.

Межу було видно здалеку: трава обривалася різко, наче зрізана ножицями, і далі простягався лише сірий, безжиттєвий пил, у якому не росло й не повзало нічого. Крізь цю імлу стирчали старі оборонні вежі — по три на кожну милю, тонкі зверху й масивні біля основи, і всі вони стояли в абсолютній мові.

— Гліф-сітка, — пролунав голос Джеймса, коли Артур показав йому вежі. — Стара захисна система ще з часів до колапсу. Нібито мертва ось уже тисячу років. Але в нашому контексті «мертва» означає лише те, що вона не виконує бойових завдань, а зовсім не те, що вона перестала слухати. Тримай мене ближче до землі, хлопче, і не розмахуй лезом. Тут здатні реагувати навіть на те, що давно мало б спати.

Колона рушила мертвою зоною в єдину шеренгу. Попереду йшла Гвен, за нею сунули кози, слідом тягнулися вози, а замикав хід Артур із конем. Будь-які розмови суворо заборонили; люди пересувалися мовчки, бо мертва зона мала власну присутність — важку, напружену тишу, що ніби нависала над головою. У цьому просторі щось явно таїлося. Артур не міг пояснити що саме, але власна потилиця відчувала це надто гостро, тримаючи його в стані тривожної готовності всі три доби.

Самі вежі не ворушилися. Проте вночі, коли вітрові пориви вщухали, від них долинав ледь помітний звук — настільки тонкий, що його сприймала скоріше шкіра, ніж вуха. Гвен переконувала, що то звичайний вігтів свищить у тріщинах металу. Старий із третьої родини запевняв, що то стогнуть мерці. Джеймс же коротко кидав: то працюють вежі, які продовжують вести облік.

— Що саме вони рахують? — поцікавився Артур.

— Нас із тобою. Рахують, звіряють зі своїми застарілими списками і, не знаходячи відповідників, починають рахунок заново. Мертва зона, Артуре, — це територія, де минуле відмовляється зрозуміти, що війна давно скінчилася.

Навечір'ї третього дня колона влаштувалася на нічліг у затишнійлоговині серед сірого пилу, зовсім неподалік від чергової вежі. Вогонь розклали в глибокій ямі, ретельно застеленій повстю, аби світло не виривалося вгору. Вечеряли мовчки. Діти спали прямо у возах. Гвен заступила на варту в компанії молодшого з двох братів, що приєдналися з другої родини — п'ятнадцятирічного підлітка, який носив довгу піку просто як звичайну палицю, ще не розуміючи її справжнього призначення.

Артур примостився поруч. Кілька хвилин вони сиділи без єдиного слова, поки Гвен не порушила мовчанку:

— Мій батько завжди звався мертву зону «місцем, де вітер веде лічбу». Казав: іти сюди можна скільки завгодно, а от співати категорично заборонено, — вона кинула погляд на далекий силует вежі. — Я сама тут уперше. А ти?

— Я ж із нижніх рівнів. Майже все життя провів під землею. Для мене мертва зона — це буквально поверхня світу.

— То тобі зовсім не страшно?

— Страшно, — Артур поворушив палицею вугілля в ямі. — Тільки не так, як звикли боятися інші. Мене вчили остерігатися темряви, брудної води та ворожих людей. А тут довкола темнота, води взагалі немає, і нікого живого навколо теж не помітно. Здавалося б, боятися нічого. Але потилиця чомусь твердить геть інше, а я звик довіряти їй більше, ніж будь-яким настановам.

Гвен схвально кивнула. Вона не намагалася казати розумних речей — тут вони були б зайвими. Натомість вона підвелася й мовила:

— Піду огляну коней. А ти посидь тут. І намагайся надто сильно не заглиблюватися в думки, як радить твій невидимий порадник.

— Звідки ти знаєш про його звичку?

— Ти сам прохопився на березі річки. «Не думай сильно», — перекривила вона інтонацію. — Так зазвичай говорять ті, хто самі забагато аналізують, — вона підхопила мушкет і безшумно розчинилася в темряві.

Артур залишився біля вогню сам на сам із підлітком. Той пильно дивився на нього з-під опущеної руки, і Артур раптом чітко збагнув: хлопець просто чекає дозволу дорослого на запитання. Він дозволив легким кивком голови.

— Пане... — несміливо почав хлопчак. — А він справді говорить? Той, що всередині меча?

— Говорить.

— І про що ж він каже?

Артур замислився. Джеймс дійсно говорив про чимало речей: робив складні підрахунки, бурчав, жартував, згадував імена забутих героїв. Але що з цього мало сенс для п'ятнадцятирічного пацана з дерев'яною пікою?

— Він каже, що все навколо потребує точного розрахунку, — відповів він зрештою. — І що навколо надто мало тих, хто справді вміє рахувати.

Підліток із повагою закивав головою, сприймаючи це як одне з найважливіших одкровень у своєму житті. І в ту ж мить Артур із подивом усвідомив: ось це і є справжня легенда. Зовсім не яскравий стовп світла десь у далекій вирві, а ось такий хлопець, який сидить біля вогню й отримує просту відповідь, котру зможе забрати додому разом із шматком черствого хліба.

Згодом Артур заздрив на мить — і прокинувся не від гучного звуку, а від повної, крижаної його відсутності.

Мертва зона ніколи не мовчала остаточно: вона постійно гула монотонним підрахунком веж, посвистувала у пилюці, змушувала переступати коней. А тепер усе обірвалося в одну мить — так, ніби хтось грубо перерізав дроти ножицями.

— Джеймсе, — шепнув Артур у повному напруженні.

— Чую, — відповів меч, і голос його прозвучав напрочуд тривожно. — Не рухайся. Просто слухай.

Спочатку стояла мертва тиша. Потім із-за найближчого гребеня, де темніла розбита вежа, донісся дивний ритм. Зовсім не схожий на звичний шум. То були три чіткі ноти, коротка пауза, знову три ноти, пауза... Артур не розбирався в таких сигналах, але його наелектризована потилиця підказувала чітко: це прямий виклик.

— Це ж не до нас? — пролунало в голові запитання.

— Це до мене, — голос Джеймса на секунду стих, а коли знову залучив, то став настільки зосередженим і виваженим, наче той зважував кожне слово на вагах судного дня. — Артуре, я скажу тобі дещо раз і без перебивань, бо сам не маю гадки, коли зможу повторити це знову. Гліф-сітка не знищена. Вона банально перебуває в автономному сплячому режимі — це різні речі. І щойно моє енергетичне поле потрапило в поле її сканування, вона звернулася до мене не випадковим шумом, а протоколом. Старим кодовим запитом. Так спілкуються виключно зі своїми.