Глава 8. Легенда збирає людей

Ріка, про яку казав Мерлін, знайшлася на другий день шляху. Вона була широкою, сірою і текла повільно — як людина, що вже давно нікуди не поспішає. Вода в ній, за словами Джеймса, була питною, якщо її попередньо прокип'ятити, і непитною — якщо знехтувати цим правилом. Це стало першим справді корисним знанням, яке нічого не коштувало їхньому життю.

Уздовж берегів тягнулися мертві міста.

Зовсім не такі, як Терра-Сіті. Терра-Сіті жив своїм окремим життям: унизу, в темряві, серед тісних комун і взаємних компромісів. А ці міста не належали нікому. Вони простягалися вздовж річища кілометр за кілометром — будинки з проваленими дахами, чорні порожнечі вікон, стіни, густо оплетені сірими чіпкими рослинами. На деяких фасадах подекуди ще трималися залишки балконів, і в їхніх чашах росли повноцінні дерева. А птахи, що гніздилися тут, зовсім не були схожими на звичних голубів — великі, білі й повністю мовчазні.

— Колись у цьому місці жило більше людей, ніж зараз в усій пустці разом узятій, — зауважив Джеймс, коли Артур сидів на залишках старого бетонного мосту, сушив черевики й дивився на руїни. — У цьому самому місті, Артуре. Рівно один мільйон. Я знаю точну цифру, бо свого часу особисто рахував їхні сервери й транспорт.

— А куди вони всі поділися?

— Туди ж, куди діваються всі інші. Частина загинула під час колапсу. Частина розбрелася по світу. А дехто перетворився на те, що зараз тиняється по заражених гаях біля бази Мерліна, — Джеймс замовк на секунду й додав: — І не проси мене розповідати про це детальніше. Під час прийому їжі такі теми погано впливають на травлення.

Артур мовчки кип'ятив воду, їв компотний стручок із запасів Мерліна і більше ні про що не питав. Він уже навчився не питати зайвого — це виявилося новим і вельми корисним умінням, хоча й сумнівного походження.

На четвертий день він натрапив на перших мандрівників.

Їх було троє. Вони йшли колишньою набережною: попереду крокувала жінка з важким мушкетом за плечима, позаду плелися старий і підліток. Помітивши їх здалеку, Артур за звичкою нижніх рівнів хотів було зійти з дороги і сховатися в кущах, але Джеймс різко зупинив його:

— Навіть не думай. Сіді тут і не рухайся. Вони йдуть саме до тебе.

— Звідки ти знаєш?

— Бо вони йшли набережною геть в інший бік, доки не побачили тебе. Їхній маршрут щойно змінився. Залишився лише один шлях — сюди. Артуре, готуйся. Ти тепер ходяча легенда, вона крокує поруч із тобою щодня, а ти й досі не розумієш, як із цим поводитися.

Жінка підійшла першою. Не стара, але й не молода, з обличчям, так сильно обпаленим сонцем і вітром, що людських рис майже не лишилося. Мушкет вона тримала з тією недбалою впевненістю, яка притаманна лише людям, що сплять зі зброєю в обіймах. Зупинившись за двадцять кроків, вона пильно подивилася на нього.

— Ти той самий хлопець із вирви, — сказала вона ствердно.

— Я з вирви, — не став заперечувати Артур. Брехати йому не хотілося, а правда, як справедливо зауважував Джеймс, є найкращою брехнею.

— Ми чули про тебе від соляників. Кажуть, ти витягнув клинок прямо з Прясла. Кажуть, він пропалив стовп світла до самого неба і вклав на землю цілу сотню сталевих солдатів.

— Сотню не вкладав, — заперечив Артур.

— А скільки?

— Чотирьох. І не вкладав, а просто вимкнув.

Жінка довго й уважно вивчала його поглядом, намагаючись зіставити почуте з реальністю, і було видно, що її внутрішні розрахунки геть не сходяться.

— Вимкнув? — перепитала вона. — Тобто це правда, що він не вбиває? Соляники балакали, ніби той меч не забирає життя, а лише гасить машини. Це правда?

— Чиста правда, — пролунав тихий голос Джеймса в держаку, призначений лише для його вух. — Підтвердь їй. І подивися на її реакцію.

— Правда, — повторив Артур.

І тоді жінка зробила те, чого він абсолютно не очікував. Вона зняла мушкет із плеча, міцно взяла його обома руками й обережно поклала на придорожній камінь. Поклала власну зброю на землю — на відстані витягнутої руки від незнайомця, залишаючись повністю беззахисною.

— Мене звуть Гвен. Колись звали Вівіаною, але то в минулому, про яке краще забути, — вона кивнула назад, на старого та підлітка, що чекали осторонь. — За мною йде ще шість родин. Вони покидалагю у хвості. Соляники казали: йдіть набережною на північ, зустрінете хлопа з вирви, що зупинив залізних без єдиного пострілу. Ми йдемо на північ, бо на півдні Стіл силоміц забирає людей до своєї раті. Не в рабство — саме в рать. Стіл уже вісім років збирає армію, і ті, хто не йде добровільно, зрештою стають присяжними мертвяками. Ми відмовилися. Тому нам потрібен той, хто виступив проти Столу. А ти ж проти них, правда?

Артур хотів було заперечити, пояснити, що він не проти і не за, що він просто супроводжує старого механіка на північ і ніякий він не ватажок. Але Джеймс мовчав у держаку, і це мовчання було показовим — так ментор давав йому можливість висловитися самостійно.

— Я нікого не веду за собою, — вимовив нарешті Артур. — Я просто йду на північ. І за мною ганяється Стіл.

— Значить, нас усе одно знайдуть раніше чи пізніше, а тебе шукають уже зараз, — розсудливо відповіла Гвен. — Разом у нас хоч якийсь шанс. Це не сліпа присяга. Це простий розрахунок.

— Вона швидко вчиться, — прокоментував Джеймс у його голові. — Хлопче, бери їх до себе. Тобі потрібні не стільки послідовники, скільки людина, яка вміє стріляти, бо сам ти здатний лише тягнути цей віз. Математика тут елементарна.

Протягом тижня до їхнього загону приєдналося ще шестеро людей: три родиги, двоє одинаків і старий пастух із виводком кудлатих кіз, які відзначалися вкрай скверним характером і чомусь крокували за ним, як дисципліноване військо. Жодних присяг чи урочистих обіцянок ніхто не давав. Люди просто мовчки прилаштовувалися до їхнього воза, і за кілька днів у колоні встановився власний чіткий порядок: Гвен ішла в авангарді, підліток пас кіз, старі готували їжу на привалах, а Артур тягнув свій нескінченний віз, який тепер став ще важчим, бо на нього поклали мішки з пожитками, казанки та малюків, котрих старші несли почергово.